Він простогнав єдине слово, а Марта уже не могла втриматися, вибухнула:
— А щоб втопитися! І тобі не доведеться вдруге пхати моє фото у траурній рамці в газету!
Догори поповзли брови Даві, у великих очах загорівся дикий вогонь. Невже Ероут показав їй газету? Так, це міг зробити тільки він, бо прислузі байдуже, вони звикли до гостей жіночої статі, та й газет не читають, — німі та глухі раби.
А Марта не могла зупинитися.
— Якщо ти мене любиш, то дозволиш зараз же сісти на цей човен, допоможеш завести мотор, бо я не вмію, і відпустиш. Обіцяю, нікому не розповім про те, як ти дозволив мене заживо поховати… про цей проклятий острів, і про тебе…
Обличчя Даві мінилося з кожним словом, вимовленим дівчиною. Здивування поступилося нерозумінню, розгубленість — злістю, очі заслав вогонь невідступності.
— Ти звідси поїдеш тільки зі мною! Ти будеш моєю! І вже сьогодні! — кинув, відходячи.
— Аякже, розбіглася! — крикнула навздогін рідною мовою. Але сказати ще щось не змогла, — карти й так усі відкрито. Широка спина Даві закривала навколишній простір, відмежовувала від усього, що бачила раніше, відчувала.
Безсило подалася до палацу. Вона влаштувала справжню істерику бідолашній Манусі і зажадала, щоб її негайно переселили туди, де вона була раніше.
— І передай своєму господареві, щоб побільше зміїв понапускав у басейн! — випихала служницю до Даві.
Єдине, що хоч якось втримувало від розпачу, це браслет. Марта чіплялася за нього, як колись холодні кістяки Делковича передавали їй таємницю скарбу батаків. Разом з браслетом вона щось мусить вигадати і при першій нагоді забереться звідси, навіть якби довелося пуститися вплав.
Мануса, як не дивно, не забарилася. Вона отримала згоду на переселення Марти і безликі служки уже заходилися переносити шмаття.
— Чудово! — вигукнула Марта і подалася у попередні апартаменти. Відразу вмостилася на канапі у вітальні і мовчки спостерігала за метушнею. Звідси їй добре видно браслет, і навіть вишкірена пащека лева видавалася не такою страшною, як останні слова Даві.
— Манусо, а ти про зміїв сказала? — зупинила служницю.
— Так, пані.
— І що?
— Наш господар велів переказати, що для тебе страшнішої змії, ніж… (жінка запнулася, бо їй лячно вимовляти подальші слова) сам… Ель Даві немає.
— Оце вже точно! — вигукнула Марта. Зуби неслухняно продовжували вибивати дрож, а усе нутро перевертали останні слова Даві.
Ти будеш моєю! І вже сьогодні!
Налила у склянку води і визирнула з вікна. Біля басейну весело щебетали дівчата. Вони хизувалися одна перед другою гнучкими тілами, манірничали, розраховуючи на те, що за ними спостерігає Даві.
Сонце поволі сходило за обрій, чиста блакить неба тьмяніла, і за високими пальмами набирала уже жовтавого кольору. День поволі згасав.
— Манусо, а я на могилку Омо квітів так і не принесла, — заговорила до служки. Щось несамовите закрутилося в голові, до кінця не вивірене, але таке навальне, потрібне. Служниця мовчки схилилася і тінню маячила за Мартою.
— Не йди, я сама, — крикнула Марта. Але служка просопіла:
— Наш господар наказав не відпускати тебе.
Дорогою Марта зривала квіти і вже біля могилки нарешті повернулася до арабки:
— Принеси сюди вазу з палацу, найбільшу. Я квіти поставлю. І не забудь наповнити її водою.
Мануса зникла за розлогими кущами. Дівчина залишилася одна. Поклала квіти на могилку і вже хотіла побігти до човнів (Може, вдасться відв’язати і рвонути звідси. Але ж браслет…), як почула, що біля неї щось тріснуло. Невже знову Даві? — обпекло. Насторожилась і завмерла, бо не знала, як поведе себе цього разу і як доведеться боронитися від нього.
— Мар-то! — почула чоловічий голос. Аж головою тріпнула, відганяла непотрібний обволікаючий тембр, спотворений шумовинням пальм, що бовваніли за нею. Через однорідну зелену масу листя важко когось розгледіти, бо сонце вже залишає по собі бентежні, хиткі тіні.
— Марто, честь, це я, Сте-фан! — почула польську мову. Зірвалась на ноги і вже летіла туди, звідки линув такий знайомий голос.
Під розлогим листям пандануса, заховані його тінню, стояли Стефан і Майкл.
Марта аж руки заломила від радості.
— Побігли, нас чекає моторка! — світилися радістю очі Майкла. Він простягнув до неї руки: — Швидше, Марто!
Стефан уже ступив крок назад, до берега, як Марта раптом опам’яталася:
— Ні, ні! Зачекайте тут хвильку. Я зараз повернуся! Тільки заберу браслет. Це дуже важливо! За ним полював Ероут, він летів разом з нами, такий товстий голландець, але я йому не віддала, заховала. То — ключ від скарбу. Я миттю, зачекайте!