Стрімголов кинулася до палацу. Летіла на крилах, наче намагалася випередити час, спресувати його до секунди, яка б відмежувала її від справжніх друзів. Душею була уже поруч з ними, розпитувала про те, як вони її знайшли…
Політ уяви обірвався різко, гільйотиною відсікши усе, про що думалося, — почула постріл, один, другий, третій, потім вечірню тишу прошила автоматна черга.
— Боже мій! Невже їх помітила охорона?! — жахнулася Марта і кинулася назад. Добігла до могилки Омо — нікого. Рванулась у вже темні кущі, де стояли Стефан і Майкл, розривала витке листя панданусів, кричала, кликала їх, але нікого не знайшла.
Берег теж холонув пусткою. Ближче до води хвилі не встигли злизати дві борозни, — хтось тягнув за собою когось. І цими людьми вочевидь були Майкл і Стефан. Хто кому допомагав?
Дві стрічки щедро заплямувала кров, чорна у вечірніх сутінках. На очах хвиля за хвилею ненажерливо всмоктували її в пісок. Ще одна із шипінням накотилася і завершила смакування своїх попередниць, повністю змивши кривавий слід…
… кого?…
На Марту натрапили Стефан і Майкл випадково. Коли човен причалив до берега, вони першими вистрибнули з нього і вирішили обережно розгледіти, що там, за зеленим місивом дерев. Ліан та Маас лишалися у човні, збиралась на берег тільки Даке.
За кілька кроків від води простяглася смуга з молодих, розлогих пальм-панданусів. Кожне дерево опускало додолу довгі стрічки, за якими можна було заховатися. Згідно з мапою Мааса, за ними відразу починалися клумби, що підходили до самого палацу. Молоді люди і не сподівалися побачити Марту, що клала квіти на чиюсь могилу.
Так вони зустрілися. А вже потім почалося цілковите безладдя. Човен, що гойдався поодаль від берега, не повинен би турбувати охорону, якби вона й запримітила його, — скільки подібних човнів вештається попри острів щодня. Турбував той, хто непрошеним торкнувся землі Флор.
Пролунав перший постріл, потім другий, третій. Автоматна черга, випущена у бік, куди вели сліди, після попереджувальної вимоги вийти, — досягла фатальної мішені. Майкл встиг крикнути: «Стефане, пригнись!», але загальмована від перенапруження реакція поляка виявилася запізнілою. Стефан упав, прошитий автоматною чергою.
Маас та Ліан зіскочили на берег у ту мить, коли Майкл із смертельно пораненим Стефаном з’явились з гущавини.
… Стефан лежав на білосніжних квітах, біля нього поволі червоніли лілеї. Маас прикладав йому до грудей зібгану шматину зі своєї сорочки, але кров цебеніла і цебеніла.
На мить Стефан прийшов до тями. Поглянув — на Майкла, що сидів біля нього навпочіпки, з легким свистом прошепотів:
— Якщо є скарб, знайди разом з Мартою. Може, і моїм дітям щось перепаде…
Він навіть спромігся посміхнутися, повертаючись в останні хвилини життя на такого, яким був, — веселим і дотепним жартівником.
— А у мене, Майкле, двоє синів, а третя дитина буде від Еви. Скажіть їй, нехай не робить аборт, нехай родить… І ще, прошу, скажіть усім моїм дітям, що їхній татусь загинув, рятуючи людське життя. І якщо ти, Майкле, так їм скажеш, вони пишатимуться мною і казатимуть, що їхній татусь — герой…
До берега Ентанго привезли тіло мертвого Стефана.
17
Ще не встиг Ероут добре прокинутись, як разом з Тітом до кімнати влетів захеканий Хаббід.
— Вчора хтось висадився на Флор! — швидко лопотів. — Але охорона вчасно запримітила. Це не подобається нашому господареві і він завтра від’їздить з острова.
Кишки в животі Ероута жалібно заскавуліли і збилися докупи, його аж перекривило від судоми — не знайшовся, що сказати, так і залишився лежати у ліжку.
— Сьогодні вночі я приведу вашу панночку на берег, де ростуть пандануси! — мало не верескнув Хаббід від жалю за таким поспішним рішенням Ель Даві, через яке він може позбутися грошей, що запівдарма пливуть до його рук.
— Я знаю, де це місце, — вставив свої три сени Тіт.
— А я відразу віддам тобі гроші, Хаббіде, — підхопив швидкий темп Ероут. — Ось, дивися, вже кладу їх до кишені.
Тед з неабиякою спритністю вистрибнув з ліжка, видобув з валізи гроші, покрутив ними перед носом Хаббіда і заховав у кишеню штанів. Поплескав служку по плечу і випровадив за двері.
— Аз тобою, пияцюро, у мене буде особлива розмова.
Вчора, коли повернувся нарешті Тіт із мандрів по берегу, що не один раз повертали його до кнайпи, Ероуту марно було з ним порозумітися. Тіт сп’янів геть. Відчуваючи свою провину, тепер дивився у підлогу і зводив докупи брови, намагаючись видушити з себе хоч якесь слово.