Тепер залишалося тільки визначити величину льоху. Примусила себе зробити один крок і нога обережно посунулася вперед. Завмерла — жодної реакції нікого й нічого. Ще один обережний крок — і вперлася у вогку холодну стіну. Знову назад два кроки — повернулась у напівлежаче положення на драбині.
— Ге-е-е-ей! — закричала від страху і відчаю. Та хто її почує? Ероут не з дурних, завіз, очевидно, у якісь хащі.
Ніч з таким же відчаєм поглинула волання на допомогу.
Темрява поступово набирала плоті, підступно огортала своїм аморфним тілом, підминала під себе. І по мірі того, як Марта довго вдивлялась у безодню пітьми, морок став заповзати усередину, до нього домішувався паморочливий біль затерплих рук і плечей.
Крик одинокого птаха десь вгорі перемішував зі швидкістю міксера фізичний біль з всепоглинаючими хвилями темряви. Від цього в грудях робилося тісно, замість крику виривався протяжний стогін.
Вона б ще спробувала крикнути, але сухий спазм здавив горло і Марта завмерла у мовчазній гримасі болю і страху.
Отож, що ти збираєшся робити просто зараз, поки ще можеш терпіти біль і не втратила здатності мислити?
Другий крик нічного птаха став схожим на голос Ероута: Кіллер Доулд твій земляк? Це той катюга, що вбив на додаток десятирічного хлопчака?… Ха-ха-ха…
— Заткнись! — прохрипіла Марта, — І дай мені можливість подумати.
Вона почне із самого очевидного рішення і швидко обдумає свої дії. А яке рішення найочевидніше? Звичайно, спробувати головою підняти ляду!
Припустимо, що вона якось зможе припідняти хоча б одну дошку: вони ж старі і, мабуть, добре прогнили, бо скрізь вогко і стоїть задушливий запах гнилі. Тоді вона опиниться у сарайчику. Це буде перший етап її визволення.
Спробуй, кицю, — говорив голосом нічного птаха Ероут. — Твій землячок заради скарбу батаків скільки повбивав, а тут — якась тліюча дощина. Ха-ха-ха…
Аби тебе шляк трафив, Ероуте, а хіба ти не вбивця? Ти ж порішиш і мене тут, у цій домовині. — Посипалися холодні уламки думки про власне приречення.
Не розпорошуй думки, поки у тобі ще тліє хоч якась сила. І якщо ти збираєшся вишкребтися відціль, тобі слід перестати ворушити брудну білизну, розкидану Ероутом. Сама перетворюєшся на лід, завмираєш, спаралізована тим, що збирається з тобою зробити голландець. Думай тільки про те, що робитимеш наступні десять хвилин. Здається, тобі не дуже приємно сидіти на драбині у суцільній темряві, чи не так?
Зараз я піднімуся по цій драбині і дістану головою ляду! Впираюся плечима у щабель, ставлю праву ногу на вищу сходинку, під-тя-гу-юсь… Є!
Привітала сама себе з першим кроком і відразу зробила те ж саме, поставивши на сходинку ліву ногу. Тепер ляда полотніла просто над головою. Але, щоб перенести силу плечей і голови на дошку, треба піднятись ще на один щабель, закріпитися там міцно обома ногами і скорчитись. І як тільки відчула на спині холодну поверхню ляди, відразу з силою вдарила об неї усім тілом, розпростуючи ноги. Ляда ледь підстрибнула і завмерла.
— Ти що, дурепо, думала, я не зачиню ляду? — сміявся Ероут. — Ха-ха-ха…
Марта повела головою вправо, потім вліво, визначаючи ширину дощок. Усі п’ять, а стільки їх вдалося намацати, мали ширину однакову, сантиметрів по двадцять-двадцять п’ять, і були збиті брусом, в який зараз впиралася потилиця. Треба трохи податися вперед і вдарити по дошці головою. Вона так і зробила, але дошка навіть не ворухнулася.
— Почекай, почекай, не хвилюйся, — заспокоювала сама себе. — Спробуй ще раз, але різко!
І тоді Марта з силою вдарила головою об вологу поверхню. Навіть не відчула болю, бо дошка, як здалося, трохи припіднялася!
Давай, давай, у тебе вийде. Ще раз, ну! Поки ти не висадиш цю проклятущу дошку власного головою, будеш помирати заживо у чорній смердючій домовині, поступово втрачаючи відчуття, коли твоє втомлене серце програє битву… Давай, давай, не зупиняйся!