Марта вдарила головою об дошку вдруге, втретє. Скаженіла од болю, чи від відчуття того, що дошка вже ворушиться. Ще раз — і вона вийде з цієї домовини! Од цього сила удару наростала. У голові загорілися яскраві вогники, освітили її пастку, у правому куті якої лежав напівзгнилий оберемок висохлої трави.
Це, очевидно, та трава, що пробивається крізь дошки у підлозі, — встигла подумати дівчина.
Тіло від болю розпростерлось і полетіло туди, де догнивала колись жива рослинність. Морок заповз усередину, повністю оволодівши нею…
19
Поховали Стефана. Майкл відчував себе так, наче весь час женеться проти вітру. Біжить, і йому конче треба прокричати на весь світ про свій біль, а говорити важко, майже неможливо, бо холодне повітря відразу, як тільки відкриє рота, потрапляє у саме серце, ранить його і болить. І як це може бути?
Майкле, а хіба ти не пережив таке саме, коли загинула твоя мати? Невже не пам’ятаєш, як вона привітно махала тобі рукою з протилежної сторони вулиці? Вона саме тоді приїхала відвідати тебе в університеті і чекала, як домовлялися, біля бару «Золота сова», де студенти полюбляли зустрічатися після занять. Ви у ті роки цмулили пиво і влаштовували такі дебати, що добросердний господар вивішував на дверях табличку «Closed» і дозволяв вам відводити душу. Зіткнення думок, смаків, наукових гіпотез та політичних гасел — казна-який коктейль, але власник «Золотої сови» любив відчувати себе хоч у такий спосіб причетним до студентства Йєльського університету. Така поблажливість була не випадковою, про університет давно вже говорили як про колиску американського уряду. І господар бару кожному, хто заходив до нього, повагом втовкмачував суть цієї крилатої фрази, прикрашаючи стіни світлинами високопоставлених сенаторів та членів уряду, котрі свого часу вчились в Йєлі і, безсумнівно, пили пиво саме тут.
Отож мати виглядала так молодо, що твої друзі навіть присвиснули, коли побачили струнку жінку, яка привітно махала рукою і кликала: Майкле, Майкле!
Ти теж відгукнувся: «Привіт, ма!» — але не побіг, як завжди, через вулицю, по якій у два ряди мчали туди-сюди автомобілі, а шаснув у маленьку крамничку і купив букетик темнофіалкових квітів. Ти навіть не знаєш їх назви, але вони так нагадували мамині добрі очі. Ти вже простягнув долара (загалом, це зайняло у тебе якихось сорок-п’ятдесят секунд), коли почув…
.. як важко бігти проти вітру, коли треба так багато сказати, а немає кому…
… почув, як завищали колеса і несамовито зойкнула огрядна пані, що саме виходила з крамнички. Потім ще так довго (чому так довго?) обсипалося скло розбитої вантажівкою вітрини на протилежній стороні вулиці, неподалік «Золотої сови», де якихось сорок-п’ятдесят секунд тому ще привітно махала рукою його мати.
Пригадуєш, як ти відсахнувся від темнофіалкових квітів, які врятували твоє життя, забравши її? Ще тоді, лиш обернувшись і побачивши…
… не годен й слова більше сказати, бо скляні крижини розбитої вітрини сипляться і сипляться, і якимось чином потрапляють усередину самого себе…
… побачивши, що матері більше немає, ТИ ЗБАГНУВ САМЕ ЦЕ. А ти ж любив бігти на перший її помах відразу через вулицю, випробовуючи свої та її нерви, спритно маневруючи між автомобільним потоком, створював справжнісіньку какафонію із скреготання гальм та гудіння клаксонів…
У напівтемній кухні, що примикала до зали кав’ярні, Майкл врешті опам’ятався, що сидить і нічого не помічає перед собою уже кілька годин. А, можливо, лише кілька секунд? У принципі, різниці жодної.
Із заціпеніння вивів Ліан.
— Ероут викрав вночі Марту.
… прошите автоматною чергою скло вітрини обсипає крижинами до п’ят… Червоніють білі лілеї…
— Звідки ти знаєш?
Ліан підсів до столу.
— Сьогодні зранку арабка з Флор купувала, як завжди, у нашої сусідки ярину. Їй по секрету сказала, що більше не приїде, бо Ель Даві страшно розгніваний через те, що у нього викрали вночі улюблену білявку. Завтра від’їжджає додому. А Тіт зі своїм катером десь зник. Правда, радар зафіксував, що якесь суденце бродило вночі сюди-туди від нас до Флор і знову на Ентанго, а от коли потім взяло курс на Суматру, то вибухнуло. Тільки чия то була моторка, поки що не встановлено. Може, й Тітова…
— Що? — скрикнув Майкл. — Там же могла бути Марта!
— Стривай, судара, не гарячкуй. Я ось що тобі скажу. Ероут вночі відходив від берега на катері разом з Тітом, їх бачив ліхтарник Фатухелу. А повернувся Ероут один, це теж він бачив, тільки до хати під’їхав джипом. Во! Тому й кажу: Ероут викрав Марту і десь заховав її на нашому острові. А Тітові велів замести сліди…