— Добре, добре, згода! — змінив зверхній тон Ероут. — Матимеш, коли сьогодні полюбовно порозуміюся з дівчиськом.
— Ні, зараз, — керував Сем.
Ероута розпирала злість на цього сушеного хробака. Невже й справді доведеться віддавати таку грошву?
Шкода, що Тіта немає під рукою. З ним було легше і, головне, набагато дешевше домовитися, — вперше пожалів покійного Ероут.
Але іншого варіанту не існувало, тож миттю гроші зникли у кишені Семових парусинових шортів. Лише тоді хлопець недбало кинув ключі від машини на ліжко і не сказавши жодного слова, вийшов.
Було ще трохи видно, коли Ероут зупинив джип біля сарайчика на виробленій плантації і відчинив ляду. На одній з п’яти збитих докупи дощок, майже по центру, вгледів запечений слід крові. Ероут увімкнув ліхтар і направив його униз.
Там, на купі напівзгнилої трави, лежала Марта. Дівчина не рухалась. Ероут вилаявся і поліз униз. Пхнув тіло ногою, але вона навіть не зреагувала. Натомість ліхтар освітив закривавлену голову.
І Ероут злякався. Він хотів помацати пульс, але руки у Марти були стягнуті за спиною кайданками. Довелося підвестися, щоб видобути з кишені ключ і відкрити їх, але добряче луснувся головою об стелю і черговий раз вилаявся.
Хотіла висадити ляду головою, — відразу зрозумів Ероут. — Диви, яке воно затяте…
Ключ легко повернувся, випускаючи з полону холодні руки. На правій — браслет, до якого Ероут тепер міг спокійно доторкнутись і навіть зняти. О, якби він його зняв, наскільки б легше було розмовляти з дівчиськом!
Під браслетом зміг намацати ледь вловиме биття пульсу. Вистачить церемонності, не довго їй лишилося! — промимрив Ероут і з силою рвонув браслет раз, вдруге, але даремно, — браслет міцно тримав руку у своєму полоні. Тоді Тед почав крутити ним, шукаючи місце, де повинна бути защіпка. Висвічував сантиметр за сантиметром, однак жодного сліду так і не знайшов. Знову рвонув до себе. Від сильного болю Марта застогнала, — Ероут навіть не зреагував, він смикав і смикав, поки, нарешті, не побачив, що рука дівчини набрякла і браслет взагалі перестав рухатися.
— Що, що тобі сказав Доулд? Говори, говори!
Марта знову застогнала, приходячи до тями од важких ляпасів, якими щедро обсипав її обличчя оскаженілий Ероут. З розбитого носа заюшилася кров. Нарешті дівчина розплющила очі, невидячим зором глянула на свого мучителя, відвела голову і її знудило.
Ероут відкинув від себе легке дівоче тіло, зіскочив на ноги, знову луснувшись головою в ляду. Перед очима засвітилися жовтогарячі браслети, їх було так багато, що Ероут замахав руками, розганяючи золоту навалу.
Марта тим часом зіп’ялася на руки. Ні, рук вона не відчувала, спиралася на них інстинктивно, знаючи, що хоч так втримається і не захлинеться. І тоді Ероут вдарив Марту, як здоровенний дикий кінь лягнув під груди. Глухий звук вирвався з дівочих грудей і вона знову втратила свідомість.
Ероут видерся з льоху, розлючений настільки, що ним аж теліпало. Виходило на те, що йому не вдасться сьогодні поговорити з тією сучкою, яка розбила голову і щойно обблювала йому холоші. Але ж він МУСИТЬ зняти браслет і МУСИТЬ видушити з неї усе, що сказав Доулд. І то негайно! Але, як? — носилося у навіженому мозку.
Метався по сарайчику, шукаючи невідомо що, копирсався ногами у розкиданій по підлозі сухій траві, але нічого, крім порожньої бляшанки з-під пива, не знайшов. Осатанілий від безсилля, лупнув кулаком в дерев’яну стіну і вона… дзеленькнула у відповідь. Прислухався, вдаривши ще раз. Сумнівів більше не мав, десь поруч біля стіни приперте скло. Ероут зі спритністю, яка завжди з’являлася у нього у хвилини особливого нервового збудження, пірнув у льох за ліхтарем, бо сутінки швидко обступили все навколо, і коли освітив підлогу, то у дальньому куті сарайчика побачив приставлене до стіни віконне скло.
Колись, очевидно, збиралися засклити єдине віконечко, але руки не дійшли, забули.
Тепер скло ставало надійною зброєю в руках Ероута. Е, ні, поки що воно було звичайнісінькою шибкою, і лише коли Теодор брязнув нею об підлогу і побачив перед собою гострокутні осколки, лише тоді сприйняв висновок про те, що у нього з’явилося в руках гостре лезо.
Кві-і-І-к… Ніж розпанахував живу плоть Хаббіда…
Ероут присів і вибрав з-поміж осколків великий скляний клинок. Це ж так просто — надрізати шкіру на зап’ясті і так пропхати браслет. А якщо не пройде, тоді таким клинком, важким і гострим, можна перерізати сухожилля, відділяючи долонь. Скільки там тої роботи…