— Самуре, — вперше звернувся Даві по імені до начальника охорони. — Розшукай того Сема і привези сюди. Я сам з ним перебалакаю.
Самур виструнчився, клацнув закаблуками і подався виконувати наказ.
Відтепер знав, що надалі двома кольорами у цій справі не обійтися. Тут потрібні півтони, — дійшов логічного висновку. І це ще більше бентежило. Розв’язувати любовні трагедії ніколи не доводилося. Та й хіба бувають непокірні жінки?
Так міркував, поки потужний катер роздирав водяну поверхню, прямуючи до Ентанго за тим дивакуватим Семом.
Для солідності Самур взяв з собою ще двох охоронців і вони, при повному параді, викликали неабияке занепокоєння серед місцевого населення.
Сем справді поводився досить дивно. Намагався приховати занепокоєння, але це в нього виходило так незграбно, що під пильним поглядом Самура врешті-решт знітився і мовчки побрів до катера. Ніхто так і не допетрав, що Семові плювати на Самура з його вояками, головне — аби ніхто не довідався, що в кишені лежать отримані від Ероута гроші. Тому так сторожко поглядав з-під лоба й місив під ногами пилюку.
… Даві з нетерпінням чекав появи того, хто бодай щось знає про українку. Якби він залишив острів хоча на два дні раніше, — все вийшло б не так… Особистий літак чекає на летовищі Танджунау, у найближчому містечку Суматри, і варто було лише для формальності пред’явити паспорти — і Даві за кілька годин льоту разом з Мартою були б в Катарі.
Відчинив нижню шуфляду стола і витяг звідти два паспорти. Перший — його, другий — на ім’я Селіли. Це вже детектив Камінскі нехай подбає, щоб вклеїти туди фото Марти.
2
Бентежний крик нічного птаха хрипів зовсім поруч. Просто над головою лопотіли крила і Ероут жахнувся: невже ця ненажерлива чайка, що моргала до нього чорним скляним оком на кормі катера, зараз складе крила, стрілою шугоне вниз і дзьобом, схожим на лезо Тітового кріса, прониже його маківку? А тоді, зачерпнувши рожевий шматок мозку, вібруватиме горлом, вдоволено запихаючи його у шлунок: кві-і-і-ік…
Ероут з переляку втягнув голову в плечі і навіть затулився руками. Завмер. Може, минеться?
Масивний чорний птах-носорог, що примостився на ветхому дашку сарайчика, перестав вовтузитися. Він теж вдивлявся та вслухався у бентежну темінь джунглів. Це його жовтий кістяний наріст на верхній половині величезного дзьоба служить резонатором, од чого крик носорога наводить переляк на всіх і вся. Ще раз тріпнув довгим хвостом, послав у ніч страшний каркаючий клич і завмер.
Все ще не оговтавшись, Ероут віддавав належне власній надмірній емоційності, з якою він перейнявся клопотами чайки, що полювала за здобиччю. Отой природний інстинкт боротьби за життя витав навіть під землею, у цьому занюханому льохові.
Перед очима все ще стояло примружене око чайки і її вдоволене кві-і-і-ік після проковтнутого шматка. Сильніший вбиває слабшого і тільки так виживає. Там, на кормі, цупко тримаючи кігтями здобич, чайка і його запрошувала чинити так само.
Це ж так просто, — лупнуло чорне скельце ока, — кві-і-і-ік, і ти вдоволений. Дивись, як вібрує моя горлянка, як наводить страх чорне лезо мого дзьоба…
— Киш звідси! — осмілів Ероут, відганяючи невидимого нічного птаха. Він належить до сильних світу цього і йому нічого боятись. Хіба не зробив він з Хаббідом те ж саме, що робить щоразу ота хитромудра чайка?
… кві-і-і-ік…
Ледве жевріюче від спрацьованих батарейок ліхтаря світло трималося на скривавленому скляному клинку. Ероут тупо вп’ялився в нього. Їв, пожирав поглядом, навіть сподівався, що от-от почує кві-і-і-ік од того, що клинок розпанахує руку, добирається до сухожилля зап’ястя. Ще раз! Ще!
Тріскають сухожилля і браслет…
Ероут підніс голову догори. Горло його вібрувало, Тед сміявся. Сміх злякав нічного птаха і той, швидко залопотівши крилами, полетів геть, подалі від місця, звідки чувся нелюдський сміх.
А Ероут захлинався від сміху. Він майже тримав браслет у руці і чув, що те дівчисько промимрило, ошаліле від болю.
Вона простогнала…
Але навіть якби промукала, чи просичала, ледве відкриваючи рота, Тед усе одно почув би те, що ТАК ХОТІВ ПОЧУТИ!
… Тусуклаїнг… Бойд банк… браслет-ключ…
І якби не удар у груди, що відірвав Ероута від Марти та вибив скляний клинок, вже б тримав браслет ОБОМА руками. Лишилося ж небагато! Рука тоненька, скільки там тої роботи…
— Чорт забирай! — вилаявся крізь сміх Ероут і спересердя брязнув п’ятернею по склу. З десяток маленьких скалок, розтрощених сильною рукою, вп’ялися в долонь. Ероут заскавучав, обриваючи сміх на високій ноті. Обережно, аби притишити наростаючу хвилю болю, підніс руку до обличчя і відразу притулив до грудей, навіть нахилився, прикриваючи рану плечима.