— Хто, хто тут?
— Я, Сем. — Хлопець повагом вийшов з машини. Якусь хвильку постояв над розлізлою постаттю голландця, пхнув ногою у товсту сідницю:
— Де дівку дів?
— Вкрали, — безпомічно промимрив Ероут.
— Хто? — охолов Сем.
— Летів з нами один такий…
— Ясно. Сідай в машину, коханець ти, видно, нікудишній, раз з такого сховища дівку забрали.
Ероут мовчав. Заціпило й Семові. А якщо Марту уже вивезли з Ентанго, тоді тю-тю, шукай мавпу в джунглях. Невже йому так і не бачити багатства ніколи?
За такими сумними думками не звертав уваги, як машину добряче кидає на вибоїнах. Та враз почув за собою півнячий окрик:
— Чого у тебе в машині французькими парфумами чути?
Ероуту не сиділося на місці, він йорзався, принюхувався довкола.
— О, господи, це ж «Лу-Лу», парфуми моєї Бе… Бе… Берти.
— Чого ти розбекався? — гримнув дверцятами бардачка Сем, бо вони таки відчинилися на вибоїнах і, мабуть, якийсь флакон випав. Помацавши довкола ногою, Сем і справді наступив на круглу пляшечку. Підняв її і пожбурив геть. Однак аромат розхлюпаних парфумів стійко втримував Ероута у дивному занепокоєнні. Він метався по салону і продовжував белькотіти:
— Бе… Бе… Берта…
Сем і собі добряче потягнув носом. Ніжний, солодкуватий аромат приємно збуджував, навівав думки про звабливі любовні утіхи. І Сем уже пошкодував, що викинув флакон. Про всяк випадок ще раз гримнув кулаком по дверцятах бардачка, щоб не подумали знову відчинитися.
— Це не той запах парфумів, що мала твоя Марта, — зненацька бовкнув.
Він ніколи ще не хвалився ні чим ні перед ким. Виявляється, це так тішить власне самолюбство, коли можеш щось порядне сказати. Сем вже хотів запитати, як називаються парфуми тієї Бе… Берти, але враз відчув, як сильно стиснули горлянку вогкі ручища Ероута.
— То ти злигався з Даві? — шкварчало на потилиці. — Ти думаєш, мене так легко провести навколо пальця? Я пришив Хаббіда, чуєш, ти, цуценя, я! І мені нічого зараз не коштує скрутити твою тонку шию. Але я ще встигну зробити це. Спочатку послухаю, що ти мені розповіси, за що ж це тебе Даві обдарував бабськими парфумами.
— Кві-і-і, — почув Сем, як засміявся голландець.
— Він хоче знати, де знаходиться його гостя, — прошепотів Сем, хапаючи ротом повітря.
— Отакої! Давай-но, вези додому, там і поміркуємо над цим, цуценя, — ослабив удавку і поблажливо поплескав Сема по плечах.
Сем ще хапав повітря, але в мозку уже оселилась думка про те, що він уб’є Ероута. І хлопець знав достеменно, вона народилася в голові, як тільки голландець назвав його цуценям. І нехай тепер Ероут хизується, що пришив слугу Ель Даві, використавши кріс Тіта, але його більше не проведе. Сем як справжній пес вичекає слушного моменту і тоді порішить Ероута так, що комар носа не підточить.
А поки що доведеться служити. Сем люто крутив кермом. Загроза над багатством нависла чорною стіною торнадо. Од цього несамовито хотілося підвести голову до неба і протяжно заскавучати…
4
… дай мені, Господи, дійти до суті та зрозуміти, що далі треба робити. Навчи, як боронитися від зла і захланності, як розрізняти добро від підлості… Як відкрити людям душу? Кому вірити?..
Вона пробує щось відповідати, але від настирливих думок, котрі не можуть поділити між собою чітку грань ворожості, упередженості з щирістю і милосердям, відразу паморочиться голова. Відтак знову лишається насамоті.
… невже, Господи, бажання володіти золотом таке сильне, що перелицьовує одних, так як це зробило з Доулдом-Делковичем, або робить з другого (при згадці про Ероута Марта здригнулася) справжнісінького звіра? Золото у них відібрало розум… А інші? Невже бувають інші, коли йдеться про золото… А я сама, сама хіба не кинулася за браслетом тоді, коли з’явився Стефан з Майклом…
У лікарні, куди привіз вночі Майкл та Ліан напівживу, скривавлену дівчину, світилося, — Хенрик Маас ще працював у лабораторії. Лікар над усе полюбляв чаклувати над створенням нових медичних препаратів, основою яких служила багата місцева флора. Просиджував ночі, вивчаючи кожну рослину. А тоді, висушену, товк у ступці, додавав у мазь, формував пігулки або домішував желатин і розкачував капсулки для внутрішнього використання. Вважав фітотерапію мало не панацеєю від усіх хворіб, з якими доводилося мати справу.
Навіть Маас, котрий бачив-перебачив на своєму віку рани різані, стріляні, пошматовані зубами акули, обпечені океанськими спрутами, жахнувся: