— Склом відтяти руку? Цей Ероут божевільний!
Від їдкого запаху нашатирю Марта стрепенулась і розплющила очі. Поруч — обличчя незнайомих людей. Крик прошелестів благально:
— … Майкле!
Намагалася вчепитися в хлопця обома руками, кидала перелякані погляди в усі боки і навіть думки боялася, що Майкл піде від неї, а вона залишиться наодинці з незнайомими їй людьми.
— Хто вони? Що їм треба? — ховалася за плечима Майкла. — Мені страшно, я, я… боюся!
Останні слова прокричала, але вони озвалися сухим шелестом. Голова відкинулася на подушку і лиш скривавлена, покалічена рука, з якої стікала кров, паралізовано стискала долонь Майкла.
— Марто, це наші друзі — лікар Маас, Ліан.
— А де Стефан? Де Стефан? Де? Він же був з тобою тоді на острові Даві. Був! Де він… — впилася в обличчя Майкла. У цю хвилину усе, крім нього, видавалося величезною миготливою плямою, а тому небезпечною і страшною.
Говорила швидко, закінчення слів зникали під наростаючою лавиною нервового схлипування. На очі наверталися побачені на березі криваві стрічки. Нарешті перевела важкі зіниці туди, де стояв лікар і Ліан. Читала по занімілих обличчях, що сталося з Стефаном щось страшне…
— Господи, невже його вбито?
Схилені голови, мовчання на її безкінечні запитання таврували лише одну відповідь, яку ще тоді відразу злизала ненажерлива хвиля.
— НІ! НІ! НІ! — дико заметалася на ліжку. Знайшла обличчя Майкла. Одними очима благала: скажи, скажи…
— Убили тоді Стефана…
Знову їдкий запах нашатирю змусив різко крутнути головою.
— Мені страшно! — цокоче зубами. — Майкле, що коїться? Чому, чому Стефана вбито? За що?
— Я попрошу зняти браслет, — почула голос лікаря. Аж підскочила на ліжку: невже і йому потрібен браслет?
— Зніміть, будь ласка, — знову попросив лікар.
— Ви втрачаєте багато крові. У вас сильно порізана рука.
Марта зиркнула з-під лоба на Мааса, відвернулася до стіни, аби ніхто не бачив, що буде робити, швидко відкрила невидимий замок і миттєво начепила браслет на другу руку. Щось скреготнуло і заплямована кров’ю кайданка із знаком лева міцно стиснула непошкоджене зап’ястя.
Зневажливо здригнулися плечі Майкла. Втім, їй це байдуже, хоча метушливі очі вловили той рух. Її єство ощетинилося і стало насторожі: браслет разом з таємницею приріс до неї, став частиною її самої. І нехай про це знає Майкл.
… Ізбав мене від вини крові…
Чи зрозуміє він її, якщо розповість, якщо збереться з духом і відшматує добрий кавалок про те, що отримала у спадок браслет, мічений злом, від свого земляка, а тому невільно причетна до колись заподіяного лиха?
… не убивай…
… не кради…
… не пожадай того, що є власністю ближнього твого…
Подумки молилася. Фізичний біль під дією ліків відступав, затихав, зате нагальніше оголювалася її дума. Іноді Марта перехоплювала погляд, кинутий Майклом на браслет. Він дивився на нього вороже, і відразу між ними вимуровувався мур відчудження.
… допоможи, Господи, розрізнити оману від праведності…
Тоді Марта ставала білішою за стіну. Відверталася — удавала, що спить. Однак, як тільки Майкл намагався вийти з палати, відразу розплющувала очі, підводилася на ліжку і благально дивилася повними сліз очима.
Не залишай…
Іноді замість Харріса сідав коло неї лікар Маас і намагався розповісти щось цікаве. Однак Марта не сприймала сказане, відмовчувалася. Внутрішнє напруження не відпускало. Коли прикладав до покаліченого зап’ястя усілякі мазі, рука тріпотіла, на очі наверталися сльози і дівчина починала схлипувати. Після декількох перших сльозинок очі відмовлялися торувати вологу путь, та вона все одно плакала без сліз, схлипування були сухими, як наждачний папір.
— Ви щось тримаєте в собі, — говорив лікар Маас.
Од цього до фізичного болю додається ще й душевний. І не знати, що дужче болить.
— Суцільний нервовий розлад та безсоння вас до добра не доведуть.
— Де Майкл? — піднімала широко розплющені, стривожені очі. — Коли він прийде?
— Я тут. Був у Ліана.
Раділа його голосу, мов дитина. Уявити не могла, що сталося б, якби не почула, не побачила його за хвилину-другу. А те, що Майкл теж піддавався смертельному — ризику заради неї, стало мозковою клітиною її думи. Усією душею прагнула, і розум холодно виважив, що Майкл Харріс повинен знати усе про браслет із знаком лева.
— Хіба ж можна таку дівчину покинути! — жартував Маас. — Ось зараз я зніму з голови бинти і ми усі милуватимемося вашим чудовим волоссям.