Охоронці Даві залишили Ентанго, коли Фатухелу запалив перші три ліхтарі і за звичкою сів випалити цигарку.
Поглядом проводжав їхній катер, за яким слід на воді снувався чорними пасмами тривоги, бо вітер доніс до ліхтарника уривки розмови про дівчину. Тому насупив брови старий: минули часи, коли таємно перевозили на невеликих суденцях наложниць для розбещених та грошовитих можновладців. Не раз капітани, що ходили навіть до берегів Африки та Аравії, тішилися дорогоцінним вантажем, бо вигідно поповнювали гареми чорношкірим та жовтошкірим товаром.
Фатухелу сплюнув, досмоктавши недопалок. Уже зранку в селищі знали, що білявку з затонулого літака знайдено і її зараз лікує головний Маас. А от що збираються зробити… Треба таки перебалакати з Харрісом про неї, подумував ліхтарник. Не годиться, щоб її віддали хтивому Даві.
Зовсім близько вуркнув мотор джипа, і Сем, блимаючи задніми фарами авто, подався у джунглі.
— Е-хе-хе, — прокректав Фатухелу. — І що то з людьми роблять гроші…
Але Сем ліхтарнику ніколи не подобався, від хлопця йшло якесь незручне відчуття. І ніколи Фатухелу не хотілося довго розмовляти з цим молодим чоловіком, котрий весь час виглядає схожим на побитого собаку. Ось і зараз помчав мов навіжений. За ним кинулася зграя псів, але скоро відстали, вмостившись просто серед дороги і чекаючи повернення свого улюбленця.
Сем вперто вигарцьовував машиною на битій дорозі. Як кенгуру підстрибував на вибоїнах, бо кейс поклав під себе на сидіння. І якби не потреба якнайшвидше заховати гроші у надійне місце, обов’язково б збавив газ, тим паче, що продирався на закинуту плантацію у суцільній темряві.
Серце калаталося і озивалося полохливою луною, коли Сем зупинився біля сарайчика і спрямував світло фар так, щоб воно освітлювало вхід. Вистрибнув з машини, міцно притискаючи кейс до грудей. Крутився на одному місці, озирався довкола, бігав туди-сюди, але дорогоцінну ношу не відпускав ні на дюйм. Врешті-решт зметикував витягти гаєчний ключ та підважити ним дощину ветхої підлоги. Іржавий цвях скавучав по-собачому жалібно і протяжно, але в унісон з Семовою тугою, коли той, нарешті, зважився відірватись од кейса. До того всього хлопець ще й принюхався: чи не чути запаху грошей. Однак під ногами нічим, крім пересушеної трави, не пахло. Та й кому на гадку спаде копирсатися під трухлявими дошками? Кому це потрібно? Кому?! Хіба що…
Але якщо і примусить навіжений голландець показати, де заховано гроші, бо тому заввиграшки приставити ножа до горла і наказати — їдь, то кращого місця для того, щоб порішити Ероута, не знайти. Якщо треба буде, він потім скине тіло у льох, і поки за три-п’ять років хтось надумає відродити стару плантацію, з Ероута лишиться один кістяк.
Сем лишився вдоволеним таким умозаключениям і вже спокійніше поїхав назад додому. Навіть не чекав, коли покличе Ероут, сам піднявся до нього і без стуку відчинив двері.
Голландець лежав на ліжку.
— Ну що, заховав зароблене? — байдуже поцікавився.
— Заховав! — ощетинився Сем.
— І правильно зробив. Що твоє — то твоє, мені до чужого діла немає. А ось, що ти маєш далі робити — це вже, любе цуценя, мене ой як турбує. Ну?
Останнє слово Ероут вистрілив і рвучко підвівся з ліжка. Сем навіть не міг припустити, що в такому одоробалі стільки спритності. Від несподіванки з острахом відскочив до вікна.
— … про все, що стосується українки, доповідати детективу.
— О, це вже цікаво. А далі що?
— А далі — не моя турбота. На те й найняли детектива, — огризнувся Сем.
Злість готова була вихлюпнутися назовні, бо знову Ероут несподівано заскочив його. Ледве стримувався, щоб самому не вп’ястися в горлянку ненависного товстуна.
— Моя справа — дивитися і доповідати, що бачив і чув.
— Як звати детектива?
— Елтон Камінскі.
— Європеєць?
— Угу.
— А про мене ти теж доповідатимеш тому задрипаному Шерлоку Холмсу?
— Ко-му-му-му?! — витягнув шию Сем.
Ероут зайшовся дрібним сміхом. Кві-і-і-ік — різало по нервах Сема. Він боявся цього вар’ятського сміху і про всяк випадок притулився до стіни, ближче до вікна.
— Це не на твої звилини, цуценя. Казанку твоєму ніколи не дізнатися, хто такий Шерлок Холмс. А втім, і потреби в цьому немає. Тож кажи, аборигене, чи збираєшся і про мене дзявкати детективу?
— Ні-ні-ні! — мало не скавучав Сем.
— Ото пам’ятай мою науку, — вдоволено тер руки Ероут.
Але по блукаючому погляду голландця, по швидко бігаючих його зіницях Сем збагнув, що Ероут складає якусь комбінацію, в якій йому, Семові, немає місця. І це — кінець.