Весна сорок шостого. Всі гірські і підгірські села наглухо блоковані більшовиками. В кожному стоїть добре озброєний гарнізон енкаведистів — від роти до батальйону. Виникла нагальна потреба в розвідці. Вирішую сходити сам, аби на власні очі перевірити обстановку. У формі не пройти, тому перевдягаюся в цивільну вберю. Зі сторони Текучі зайшов до крайньої хати у своєму рідному Вижньому Березові. Розрахунок був простий – гарнізони в обох селах стоять в центрі, а це півтора кілометра з одного і з другого боків від облюбованої мною старенької дерев’яної хатини під ґонтою. Розпитую ґаздиню про новини. Слухаю і позиркую крізь вікно на втоптану стежку. Глядь, а нею чимчикує офіцер-енкаведист. Підходить ближче, розрізняю по три зірочки на погонах — старший лейтенант. При боці портупея з пістолетом, на плечі автомат. Зиркає з-під дашка червоного кашкета навсебіч, мов вовк на полюванні. Маю з собою дві гранати-«репанки» і пістолет Токарєва. Стежина провадить повз вікна хати. Офіцер уже на подвір’ї. Застрелити його з такої відстані можна із заплющеними очима. Проте не стріляю, щоби не наражати на небезпеку мирну жінку. Про себе вирішую, що порішу енкаведиста в сінях, якщо заходитиме до хати. Той побачив мене крізь відчинене вікно. Зупинився враз. Права рука забігала по паскові автомата, опустилася на кобуру. А у мене пістолет уже розбезпечений і напоготові. Я навіть вибрав точку на переніссі для стрільби. Чекіст завмер, не рухається ні взад, ні вперед. Гукаю йому байдуже: «Товаришу старший лейтенант, чому стоїте? Заходьте до хати!» «Я до хати нє пойду» — спромігся той на слово. «Чому?» — розбирає мене раптовий сміх. «Ти нєхароший чєловек!» Я зодягнений у березівську кожушину, шапку-клапачку з лисячого хутра. Як він розпізнав у мені повстанця? Повернувся і почимчикував хутко назад. А я сміявся енкаведистові в спину.
Повернувся старший лейтенант в скорому часі. Та не самий, а з цілою зграєю розжоханих солдатів. Але за мною і слід простив. Навчена мною жінка-ткачка твердила енкаведистам, що то хлопець із сусіднього села приносив пряжу для ткання верети. Не повірили. Позривали підлоги, поперевертали все в хаті догори дном, навіть купу гною розкидали в пошуках бункера. До самого ранку бушували, але жінка не зважала ні на побої, ні на погрози і не видала мене.
Цікаві стосунки зав’язалися в мене з іншим енкаведистським офіцером. Лейтенант Дунаєв був командиром опергрупи, яка діяла в Березовах. Щоденно налітали енкаведисти на безборонні гірські села. Але несе вовк, понесуть і вовка. Якось під вечір ми з політвиховником сотні і кількома стрільцями завітали у Вижньому Березові до хати Кривульчинки, в якої квартирували прислані зі Східної України молоденькі вчительки. Прийшли не на вечорниці до дівчат, а з виховною метою. Бесіди зі східними українцями ми проводили часто, відкривали людям очі на більшовизм, після чого вони ставали, здебільшого, нашими щирими друзями. Але зараз мова не про те. Не встиг я переступити поріг хати, як побачив, що в ній щось діється неладне, дівчата були якісь скуті, навіть перелякані. Одна всілася на віко просторої скрині і не дихала. Я зметикував, що під нею принишк Дунаєв, проте виду не подав. Подумав собі, що зумію вполювати енкаведиста в іншому місці, щоби не наражати на небезпеку господиню і квартиранток. Незабаром до мене дійшло, що лейтенант Дунаєв за чаркою вихвалявся, що ходить з Кривоносом до однієї «баби», хоча я туди йшов не на оглядини. Але цікавіша історія чекала попереду. Мама Дунаєва якимось чином зуміла знайти в котромусь із Березовів мою маму і слізно просила, щоби я не чіпав її сина. Натомість він не чинитиме зла ні мені, ні іншим повстанцям. Так воно й було. Приходячи з опергрупою до котрогось з Березовів, лейтенант Дунаєв робив два одиночні вистріли в небо і повстанці знали, що можна особливо не остерігатися. За час своєї служби Дунаєв не вбив жодної людини, тому залишався жити й сам. Мамині винахідливість і, очевидно, молитва оберігали молодого офіцера аж до 1949 року. Але… Більшовики дізналися про «діяльність» свого офіцера і вбили його руками підісланого аґента в Мишині. Здається, то був Будурович. Невдовзі Служба безпеки виловила більшовицького аґента і засудила до розстрілу. Есбісти чудово знали про лейтенанта Дунаєва, бо про нього я доповів після зустрічі наших матерів Крукові — заступникові окружного провідника СБ. Ось така печальна повість…
На кінець липня 1946 року в лісі побіля Лючок зібралися стрільці Березівської сотні, які зуміли вижити в умовах тривалої і жорстокої більшовицької блокади. Навіть кілька стрільців із сотень Білого та Вихора долучилося.
Часи докорінно змінилися. Більшовики все більше й більше розгалужували свою аґентурну мережу в краї. У західних областях України діяло 359 резидентів, 1473 аґенти, 13085 таємних інформаторів. Карпатами голодними псами нишпорили чисельні оперативні групи енкаведистів. На наших теренах, як гриби після дощу, з’являлися провокативні енкаведистські «боївки». Вишколені, добре озброєні і мобільні, ці групи діяли під видом повстанців. Поводили себе в наших селах цинічно й жорстоко. Грабували, вбивали, ґвалтували… Всю вину більшовики звалювали на бандерівців. За таких несприятливих умов повстанські відділи також змушені були вкотре змінювати тактику. Із сотень формувалися невеликі групи з десяти-дванадцяти стрільців. Командирами назначали загартованих в боях чотових, ройових. Такі боївки могли діяти цілком самостійно. Малій групі легше пересуватися тереном, замаскуватися на постої. Та й перезимувати легше в криївках. За рахунок невеликих боївок, використовуючи ефект одночасності, повстанці стали всюдисущими. Ворогам здавалося, що за кожним деревом їх вичікує повстанець. На більші акції сотня сходилася докупи, об’єднювалася з іншими сотнями. Після операції, розгромивши ворога, групи розходилися по своїх теренах. Партизани стали невловимими.
Тактика партизанської боротьби розроблялася в головному штабі УПА. Восени 1946-го в Коломийську округу зі Львівщини прибув спецзв’язком відпоручник від Головного Командира УПА ґенерала Чупринки Дзвінчук — Іван Белейович. Дзвінчук уродженець Микуличина. Мав фах лікаря, здається. На Коломийщину присланий для контролю округи. На південному схилі полонини Цапул, у ліску побіля старого зрубу, зібралися сотенні Вихор, Білий, Спартан, Юрко і я, Кривоніс. Сотник Дзвінчук прибув з двома охоронцями. Високий, худорлявий, зі смуглявим обличчям, відпоручник Головного Командира дав повстанським командирам інструкції. Говорив неголосно, але переконливо. «Друзі командири сотень, для нас, повстанців, наступають важкі часи. Судячи з виступу Черчіля у Фултоні, перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. А це значить, що час бравурних походів відходить у минуле. Заходимо в довготривале глибоке підпілля. Мусимо зберегти живу силу. Завдання наше — вистояти для історії якомога довше. Поповнювати лави УПА новими вояками не маємо права. По-перше, молоді не загартовані і не зможуть витримати великих навантажень. По-друге, не треба юних наражати на смертельну небезпеку. Хай перебувають у глибокому підпіллі, допомагають визвольному рухові на легальщині. Уникайте також великих і затяжних боїв. Здійснюйте раптові наскоки, аби не було зайвих жертв. На випадок розірвання зв’язків з проводом кожен мусить самостійно дбати про себе та підлеглих. Плануйте працю і боротьбу на десятки років уперед. Досвід маєте. Мусите діяти згідно обраної раз лінії. Боротися й триматися мусимо до останнього подиху. Посвятімо життя Україні. Ми загинемо, але на крові нашій виростуть нові покоління. Вони довершать розпочату справу. Якщо у ваших відділах є слабкі, ненадійні в якомусь відношенні люди, демобілізуйте їх. Відпустіть без жодних докорів і претензій. Видайте необхідні документи, допоможіть легалізуватися. Якоїсь єдиної інструкції нема, бо кожен терен має свою специфіку. Дійте згідно конкретної ситуації і на свій розсуд. Покажемо світові, що ми є народ, який бореться за свою державу».