Господар позвозив тачкою тіла більшовиків у придорожній рів коло хати. Сусіди розповідали, що дядько під’їжджав до кожного стрибка зі словами: «Ну, відвоювався? Сідай на автечко і поїдеш». Наступного дня приїхали з району і забрали трупи. Про зліквідованих стрибків відомостей не маю жодних. Можу лише сказати, що в основному стрибків постачали села Уторопи, Стопчатів, Пістинь. Хоча й не скажу, що села ті такі вже вкрай несвідомі.
Посеред літа сорок сьомого з групою стрільців поверталися із зустрічі з сотенним Білим. В Уторопах захопив день. Ночі літні короткі. А до лісу ще далеченько. Вирішуємо переднювати в селі. Заходимо до невеличкої дерев’яної хатини, крайньої на схилі горба від Яблунова. Переступив поріг, а мені аж в очах замелькало. Повнісінька хата дітей. На печі троє, в запічку двоє, на постелі між татом і мамою маленьке вовтузиться… Проте діватися вже нікуди, просимося на постій. Стрільці постелили собі шинелі, плащ-палатки хто де — на двох лавах, на глиняній долівці… Повкладалися спати. Стійковий у жіночій вбері стереже наш сон під хатою. Сусідів близько немає. Отож ніхто не вгледить і не впізнає його. Повстанець спить міцно скрізь, а в хаті — й поготів. Опівдні сон наш перервали. Господиня, проворна худенька жіночка, будить до полуденку. Зварила, бідолашна, баняк картоплі. Все, що мала в хаті. Попротирали ми очі й дивимося то на ту картоплю, то на дрібних діточок у кожній закутині. Меншенькі навіть сороччини не мають. Круглими оченятами жадібно поїдають баняк з картоплею. Родина до краю бідна. А жінка не пошкодувала для повстанців останнього запасу картоплі. Мені аж очі затуманились, хоча м’якотілим ніколи не був. Кліпнув своїм хлопцям. «Ми не голодні». Подякував гречно господині і велів дати картоплю дітлахам, що тим часом скупчилися на просторій печі. Не встигла жінка подати баняк за комин, як він спорожнів. Не зважали навіть, що гаряча. І солі не просили. Проковтнули, не чистячи. Стрільці повідвертали голови від голодної дітлашні. В кожного в очах зблиснули сльози. Мене вже й сон не бере. Розмірковую, як допомогти бідакам. Згадав, що в кожному селі є сільмаг. Дочекалися смерку й подалися до крамниці. Пощастило. Саме завезли товар з бази. Взяли продуктів, дитячої одежі, трохи мануфактури… Принесли все те «багатство» до бідної хатини край села. Більше в ній не доводилося бувати. А цікаво б дізнатись, що з тих дітлахів повиростало.
Того ж літа мав ще один подібний трафунок. Ключівським верхом зі стрільцем сотні йдемо на Мишин. Треба було зустрітись із Довбушем, колишнім чотовим сотні Цигана, а тепер есбістом. Дивлюся здалеку на рідкий дубовий ліс і бачу двох жінок. У далековид роззирив детальніше. Одна старша, а друга — дівчинка. Ходять, щось шукають у траві, нипають примарами поміж дубами. Гей, що б то мало означати? Підходимо ближче. Старша жінка — проста селянка, правда, із залишками вроди. Дівчина років п’ятнадцяти — справжнісінька красуня. Благородне, інтеліґентне обличчя. Зодягнені обидві благенько. Вишукують у високій густій траві жолуді. Запитую, для чого. Мовчать, засоромлені. Дівчина аж спаленіла на худому личку. Жінка спромоглася нарешті на відповідь. «Збираємо, мочимо, мелемо на жорнах і печемо коржі. Рятуємось, аби не вмерти з голоду». Слово за словом розговорилися. Дівчина ходить до першої школи в Коломиї. Дев’ятикласниця. Знає моїх односельчанок-школярок. Покинути школу змусив голод. Жінка розповіла, хоч і не вельми охоче, про батька юної красуні. Священик. Дівкою служила в нього в Уторопах. «Заслужила» собі ось, дитину. Піп вигнав вагітну жінку. Не відає про свою дитину досі. Дівчинку виростила самотужки. Історія ця вхопила за серце. Розпитав у жінки детальніше про батька дівчинки. Виявляється, має парафію у Баня-Березові. Агій! Та я в нього неодноразово бував у хаті. Живе заможно. Має молоду дружину Марію, маленького сина. На прощання обіцяю дівчині побалакати з її татом. Попросив у неї на це дозволу. Дала, але знову почервоніла, як сонце на вітер.
Відразу ж після зустрічі з Довбушем поспішаю на Баня-Березів. З-перед очей ніяк не вступається худеньке личко малої красуні. Заходжу до священицької обителі. Переповідаю йому свіжу історію. Правда, персон не називаю. «Що б ви, отче, сказали про такого батька?» Запитую, дивлячись в біготливі очі. «О, звичайно, то є крайній негідник». Відрубує без запинки. «То Ви дуже добре і вірно думаєте, панотче, але тим негідником є Ви». Що тут скоїлося з моїм священиком! Ледь кулаки собі не гриз. На прощання велів йому, щоб завтра же відвіз доньці одежу й продукти, а також, аби допомагав їй надалі. Якщо так не буде, то ліпше нам не здибатися…
Через кілька днів Параска Малкович, що вчилася з бідною дівчинкою, розповіла продовження тієї історії. Священик привіз доньці все найнеобхідніше. Мала в що зодягнутися і що з’їсти. Дівчину і матір більше не доводилося зустрічати. Як ведеться красуні? А ось батька її стрінув випадково посеред гамірливого люду на автостанції через двадцять років. Проте священик не захотів мене впізнавати.
Син боїв
Щастя сокола — обрії сині.
У липні від командира загону прийшов наказ. Сотня направляється в рейд на Буковину. Попередньо прибути на місце збірки у Жаб’ївський район. Зібралися на полонині Мунчела. Там квартирувала районна боївка СБ. З командиром відтинку Хмарою і окружним провідником Борисом обговорили деталі майбутнього рейду. Характер походу оперативно-пропагандивний. На Буковині на той час функціонувала лише мережа ОУН. Сотні УПА були розчленовані на боївки. Для затяжного рейду Березівську сотню підсилили чотою Гордого із сотні Юрка. Чотовий родом із Космача, але терен по той бік Черемошу знав добре. Терен досить таки складний. Окрім більшовицьких гарнізонів, практично в кожному буковинському селі залишилися з часів румунської окупації аґенти таємної поліції. Ця гидота служила будь-кому, аби тільки служити. Румунам, мадярам, німцям, москалям… Не відставали й стрибки. Забігаючи наперед, скажу, що Буковину ми пройшли вздовж і впоперек. Зайшли аж під Бессарабію. В Карпати повернулися під осінь. Якраз, аби готуватися до зими.
Після останніх напучень провідників подалися на південь. Нічної пори зв’язкові привели сотню до Білоберезки. Там планувалося переправитись через бурхливий Черемош на буковинську сторону. Вздовж дороги поспішав до Черемошу дзюркітливий потічок. Просто в блискітку непокірної ріки впиралася і кам’яна дорога. Зненацька напоролися на засідку. Не знаю, з ким мали справу тієї ночі, енкаведистами чи прикордонниками, але раптом безтурботне жебоніння струмка покрив хрипкий голос: «Стой! Кто ідьот?!» Нічна тиша враз перестала бути мирною. Повстанці крокували стрілецьким рядом, п’ять-шість метрів стрілець від стрільця. На окрик сипнули враз зі всіх стволів. Неприцільний, але дружний вогонь двигнув горами. Довкілля наповнилося шаленою стріляниною. Перестрілка проходила якийсь час всліпу. Несподівано допомогли самі більшовики. З тріском і шипінням темряву ночі продірявило відразу кілька ракет. Яскраво освітили становисько ворога. Москалів було видно, як вдень. Прицільним вогнем стрільці змели засідку. Більшовики розбігалися в паніці, мов куцохвості поміж корчі.
Станичний Білоберезки розповів, що більшовики дременули, ледь чобіт не погубили. Тому сотня заквартирувала неподалік місця розігнаної засідки — в чупраках, невеличких кущах, на вершечку горба. Переднювали спокійно. З першими вечоровими сутінками почали переправлятися через пінистий Черемош. Тут пощастило менше. У верхів’ях випали рясні дощі. Мутні хвилі накочувалися валами. Йшли через брід, але вода сягала стрільцям аж під шию. Річищем котилися величезні камениська, збивали людей з ніг. Я наказав стрільцям міцно взятися за руки. Довгий живий ланцюг потягся через вередливу гірську ріку.
Далі шлях сотні простягся на південний захід. Буковинські підпільники зустріли нас і привели в якесь село кілометрів за п’ятнадцять від Черемошу. День провели в густому ліску. Вночі подалися вглиб Буковини. Біля села Черешенька Вижницького району зустрілися з провідником Буковини Сталем. Спільно з окружним визначили маршрут. Стрільцям на відпочинок відвели два дні. Сталь слухав у своєму наметі радіоприймач. Якась західноєвропейська радіостанція вела передачу про перехід відділів УПА із Закерзоння в Австрію. Повстанці проривалися з боями через територію Чехо-Словаччини. Згадувалося ім’я підполковника Коника.