У сорок дев’ятому році ми застали в таборах власовців і каторжників-українців, засуджених в 1945-46 роках. Опісля каторгу відмінили, ввівши натомість посилений режим. Але від зміни назви нічого не помінялося. Режим залишився попередній, у бараках камерна система, на роботу і з роботи гнали під конвоєм, двері бараків замикаються, секції в бараках теж на замках, на вікнах ґрати, та ж непосильна праця і мізерне харчування…
З пароплава посходили голодні, зачумлені від трюмного смороду і морської хитавиці. В’язнів сформували у невеликі групи і під конвоєм гнали кілька кілометрів до пересилки. З пересильної зони через два тижні я потрапив на «посьолок» Спокійний, що за п’ятсот кілометрів від Магадана. Дванадцять сотень в’язнів у зоні добували золото відкритим способом і в шахтах. Оскільки я ще був трохи при здоров’ї, то потрапив до шахтарської бригади. Про шахти уже доволі наслухався, тому навідріз відмовився від бригади. За непослух посадили до карцеру на п’ятнадцять діб. Після «виховання» холодом і голодом ведуть до оперуповноваженого. Витріщується на мене риб’ячими очима. «Ну што, пайдьош работать в шахту?» «Ні, не піду!» Отримую ще п’ятнадцять діб карцеру. Їсти не дають, студінь неймовірна. Мороз тисне понад п’ятдесят градусів, а карцер не опалюється зовсім. Двісті грамів глевкого хліба і горнятко холодної води на добу не рятують ні від голоду, ні від холоду. Після другої «п’ятнадцятидобівки» в крижаній могилі я ледве доплентався під конвоєм до кабінету опера. І зробив це лише задля того, щоб почути з його лайливих уст про третій термін — п’ятнадцять діб. Після сорока п’яти діб «холодильника» мене вже два конвоїри відтягли попід руки до оперуповноваженого. Я сам собі здавався дзвінкою бурулькою під хатньою стріхою. Конвоїри затягли мене почерез поріг і пустили. Я незчувся, як лежав на підлозі. Останні сили покинули моє промерзле тіло. Опер глянув на мене і цідить крізь прокурені зуби: «А куда мнє тєпєрь тєбя нахєр паслать?» Витискаю з себе, що тепер мені байдуже. Опер командує конвоїрам, щоби вивели мене. Руки-ноги закоцюбли, але думка ще тепліє. Думаю, що знову несуть моє закрижаніле тіло до карцеру. Але дорогою конвоїри цікавляться, з якого я барака. Притягли мене до нашої секції в бараці й кинули, мов промерзле поліно, на нари, які вказав днювальний. Увечері хлопці повернулися з роботи, напоїли мене теплою баландою, розтерли. Поступово ожив. Валяюсь собі на нарах. Ніхто не чіпає мене зо три дні. Помаленьку почав ходити, вже міг навіть перейти барак вздовж.
Одного ранку приходить нарядник і повідомляє, що мене скерували до четвертої бригади. На вахті мені показали бригадира — немолодого, поважного чоловіка. Тридцять сьомого року міністр, здається, лісової промисловості СРСР Заводніков потрапив під колючу «мітлу» Єжова, і тепер ось бригадирує в зоні. Випало мені працювати в механічному цеху. В’язні працюють по дванадцять годин у двозмінному режимі на токарних, фрезерних, свердлильних верстатах. В цеху тепло, бо цілодобово палахкотять печі — металеві бочки з вирізами. Дрова-обрізки носяться із сусіднього столярного цеху. Я всівся собі біля пічки та й гріюсь. На полуденок з’їв свою порцію баланди й продовжую вигріватися біля вогню, бо до роботи ніхто не заставляв. До барака вже йшлося веселіше. Наступного дня знову займаю облюбовану диспозицію біля тепла. В полудень розважливий бригадир пропонує палити печі, буде видавати мені дві пайки. Бачить бо, що ледве ногами перебираю. Добова пайка становила тоді триста грамів хліба, триста грамів каші і чотирнадцять грамів цукру. Відповідаю, що подумаю до завтрашнього дня. Ввечері порадився з хлопцями і став цеховим «кочегаром». З бригадиром умовився, що дрова мені приноситимуть, бо я сил для того ще не мав. За три місяці легкої праці я трохи оклигав і від’ївся.
Проте на тисячу двісті в’язнів пічок у таборі не настарчишся. Від каторжної праці, знущань адміністрації, недоїдання в’язні хворіли і гинули масово. За півроку мого перебування в цьому таборі білий світ покинуло понад півтисячі невільників. Найближчий шлях до місця праці — сім кілометрів. Метрів триста в’язні після зміни ще так-сяк дибали, а далі починали падати. Їх підхоплюють під руки і тягнуть, з часом валяться з ніг і ті, що тягли. Іноді до табору плелися годин шість. Конвоїри злющі, лаються, аж слиною пирскають, їм також хочеться відпочити після зміни. А що виснажені в’язні вдіють? Солдати скаженіють, гупають прикладами по кістлявих спинах, але то помагало, як мертвому припарка.
Кожен в’язень намагався пронести до табору під полою благенької одежини якусь дровеняку, що суворо заборонялося, та й знайти якесь полінце в безлісій тундрі було складно. У вічній мерзлоті росли лише невеличкі чупраки. Отож знайдене дорогоцінне полінце тягнемо до барака, бо інакше позамерзаємо, та й води не матимемо ні краплини, нічим буде розтопити ожеледу. Біля самого табору конвоїри велять викинути дрова, їх вони позабирають собі, щоб також грітися. У таборі була сива кобила, якою возили надовбану на ріці ожеледу для кухні, лазні, прання… В лазні милися двічі на місяць. В’язневі видавали півтора літра гарячої води, якою мусилося і помитись, і бороду відпарити для гоління. Перукарями були побутовики. Голили обломком коси. Як потягне тупою залізякою, аж кров бризкає з обличчя. Воду як не щадили, її ніколи не вистачало. Воші лазили нашими зголодженими тілами, як мурашва. Одежу пропарювали, але то допомагало мало. Ми гірко піджартовували, що нендзу підігрівали, аби не застудилася. В таких нестерпних умовах люди мерли, як мухи. Мертвих ніхто не хоронив. Щоранку кухарі, бо були вгодованіші за інших, витягували з кожної секції трупи і волокли до прохідної. Щокілька днів з рудника приїжджав самоскид, трупи завантажували в кузов, мов дрова, і везли в Чортову щілину між двома високими скалами. Розповідав мені Гриць з Бурштина, що в 1956 році та ущелина була повна людських кістяків. Можливо, так і лежать просто неба на вічній мерзлоті.
За короткий відрізок часу повмирало двоє моїх сусідів по нарах. Вранці піднімаємося за командою наглядача, хто не встиг — карають карцером. Торсаю сусіда за коліно, щоби вставав, а він, як поліно. Вмер вночі, сарака, ніхто й не завважив. І сам він не усвідомив, що йде з життя, бо лежав у тій позі, в якій ліг звечора.
Начальник табору старший лейтенант Ісаєв одного дня вишикував усіх своїх «підопічних» на плац. Когутячим голосом сварить нас за погані «виробничі показники». В’язні ж стоять і від вітру похитуються. Яка з нас, в біса, робота? Кожен чистий «доходяга» — ледве шкіра на кістках тримається. А Євстєґнєєв каже: «За паслєднєє врємя у нас праізводствєнниє паказатєлі снізілісь до нєвазможності. Етава тєрпєть больше нєльзя. Вот што я вам скажу: будєтє харашо работать, будєм хараніть в бєльє, нє будєтє работать — без белья!» Піднімати «виробничі показники» я не збирався, навіть під загрозою бути викинутим до Чортової щілини голісіньким. Та й не я один…
Табірні начальники відкрито говорили нам, політв’язням-українцям, що їм ми непотрібні зовсім. Від нас вимагалося якомога більше виконати роботи і померти. Десь ми уже з цим знайомилися. Чи не в гітлерівській програмі «освоєння» України?
У Магадані запізнався з Ярославом Довбушем із Ямниці і Василем Цимбалюком, що родом теж із якогось підстаніславського села. Обох краян судили в таборах повторно. Славко прибув з Тайшета, де зарізав ненависного нарядника, що знущався над в’язнями. Невисокий, щуплий Славко застрибнув здоровенному нарядникові на плечі і бив ножем, поки той втікав до вахти. Нарядник впав під ноги конвоїрам, а Славко пішов здаватися оперуповноваженому. До п’ятнадцяти років каторги суд добавив Довбушеві ще двадцять посиленого режиму. Цимбалюк, теж каторжанин, потрапив на уранову шахту в Будугучаку, де панувало страшне свавілля. Будугучак — велика долина, в якій помістилися чотири каторжні табори, знаходився п’ятсот кілометрів на північ від Магадана. В таборі адміністрація з допомогою вислужників безчинствує, особливо дістається каторжникам-українцям від нарядника Бубновського. Начальство закрило очі на звірства поляка-шовініста, тому порядок каторжани вирішили навести власноруч. Весь табір, величезна колона невільників, стоїть на розводі. Викрикують номери каторжан. Цимбалюк на свій номер вийшов із колони і попрямував до нарядника. Не встиг Бубновський спам’ятатись, як лежав з розчерепленою головою. Цимбалюк віддав сокиру конвоїрові і подався до режимної частини за новими двадцятьма п’ятьма роками. Василя я більше не зустрічав, але Славко повідав, що хворий на сухоти Цимбалюк помер уже вдома. Бачу його, як сьогодні, дуже високого, стрункого, з мужнім красивим обличчям.