Привезли нас до «лаґпункту» Д-2, за вісімсот з чимось кілометрів від Магадана. Побачене в таборі приголомшило. Коїться щось несказанне, ще гірше, аніж у тому, звідкіля вирвався три роки тому. Шайка блатних витворяє просто-таки неймовірні речі — знущаються з політичних в’язнів, грабують, заставляють працювати на себе. Шевці, які латають взуття невільникам, змушені цілодобово горбатіти на жуликів, шиючи взуття, яке злодії продають вільнонайманим. Кухню вурки об’їдають до крихти. Весь невільний люд стогне від нечуваної наруги, а табірній адміністрації хоч би хни. Блатні допомагають начальству тримати у вузді політичних в’язнів і за це мають оті всі «привілеї». «Блатують» здебільшого росіяни, з наших, українців, до них пристали Яворський і Ліщук. Подивився я день-другий на оті безчинства, подивився та й думаю, що треба щось діяти, інакше — смерть, бо підчинятися звироднілим бандитам не збирався. Пороззирався по табору. Назирив непоганих хлопців, але якісь вони роз’єднані, затуркані. Треба їх зібрати докупи, міркую собі, та й боронитися гуртом. За три попередні роки в Магадані я непогано підхарчувався й почувався нівроку на силі, готовий був до будь-якої боротьби. Помалу сформував групу з хлопців, що мали трохи фізичної сили, були тверді духом і не мали жодної краплини рабської крові. Ядром нашої бойової групи стали Богдан Розщиб’юк, Ярослав Бунь, Андрій Полоз, Мирослав Стоян — хлопці-бандерівці. Всього ж набралося понад п’ятдесят в’язнів — ціла чота.
Працюють в’язні у таборі в дві зміни. Дальбудівську станцію Д-2 будує понад три з половиною тисячі в’язнів. Станція немала, і зона величезна. Вирішуємо, що найкраще дати бій блатним посеред білого дня, щоб не змогли порозбігатися під покровом темряви. Операцію ретельно спланували й провели відразу ж по виході з їдальні після полуденку. Виловлювали жуликів по бараках і давали добрячого прочухана. Блатні, хто ще міг, переляканою отарою кинулися під захист охорони. Табірні начальники заховали своїх пестунчиків від гніву політичних в’язнів у бурі, там вони й переховувались якийсь час від нашої відплати. Під час операції до бойової групи стихійно приєдналося ще кілька сотень в’язнів, терпець яким увірвався. Розправа була короткою і безжалісною.
У таборі Д-2 зійшовся з чудовим хлопцем із Лемківщини Мироном Мицьо. Молодший за мене на два роки, Мирон народився в селі Полонна, повіт Сянік у свідомій українській родині. Село славилося своїми культурно-просвітницькими традиціями. Миронів батько Іван перед війною був головою сільської «Просвіти». Тому їхню хату часто навідувала польська поліція. Безрезультатні обшуки закінчувалися погрозами запроторення до Берези Картузької. В такій атмосфері ріс і виховувався Мирон з трьома братами і трьома сестрами.
З приходом німців у Полонній активізувалося оунівське підпілля, багатьох членів ОУН німці заарештували і утримували у в’язниці в Сяноці. У середині серпня німців змінили совіти. Розпочалася примусова мобілізація до Червоної армії. Майже всі забрані з Полонної хлопці в скорому часі загинули на фронті. У грудні 1944 року більшовицька влада забралася, натомість зорганізувалася влада Польщі Людової. Продовжилися, ще завзятіше, арешти і мордація українців. Вдень нападали військо і поліція, вночі загони Армії Крайової. Терором і одні, й другі, примушували українців покидати рідні землі і виїжджати в совітську Україну. Комуністична влада в Україні не тільки не стала в обороні своїх братів на землях українського Закерзення, але ще й допомагала польським шовіністам ширити терор. На захист безборонного населення стала єдина, але могутня сила — Українська Повстанська Армія. Мирон Мицьо стає зв’язковим станиці ОУН—УПА в рідному селі. За німецької окупації він зібрав і надійно замаґазинував цілий арсенал зброї — більше десятка німецьких гвинтівок, кулемет МҐ-42, тисячі набоїв, десятки гранат, пістолет, два далековиди. Все це багатство хлопець передав наприкінці літа сорок п’ятого новоствореній сотні УПА Дідика. Сам вступив до районної СБ в 4-ому районі на Лемківщині. Але цьому передував рейд куреня УПА Прута — Павла Вацика із Заріччя Надвірнянського району. Славний курінний провів своїх звитяжних вояків Дрогобиччиною, Лемківщиною, Перемищиною, Словаччиною й Закарпаттям, наводячи жах на банди енкавидистів і польських комуністів. Рейд повстанського куреня аж із Чорного лісу на Станіславщині мав величезний вплив на молодь, яка масово зголошувалась до УПА. Вітав прикарпатських вояків і Мирон Мицьо, на той час стрілець самооборонного кущового відділу. До повстанської сотні вступив і Миронів старший брат Андрій — Верниволя. Невдовзі його призначено провідником 5-го району «Холодний яр» в Перемищині. Разом із сотнею Громенка — Михайла Дуди брат великим рейдом у 1947 році перейшов на Захід.
У районній СБ Мирон Мицьо — Дух пройшов кількатижневий інтенсивний вишкіл і в перших днях жовтня 1945 року був скерований до особистої охорони шефа ГВШ УПА Перебийноса — Дмитра Грицая і політичного референта Проводу ОУН, головного редактора журналу «Ідея і чин» Тараса — Маївського Дмитра під час їхнього перебування на Лемківщині. Доля обох героїчна і трагічна водночас. Тарас загинув 19 грудня 1945 року у сутичці з чеськими прикордонниками при спробі перейти до Західної Німеччини, Перебийноса не стало 22 грудня того ж року. Загинув у в’язниці чеського міністерства безпеки в Празі, щоби не потрапити до рук катів із НКГБ. Група СБ Мирона Мицьо залишилась на зв’язку між Україною і Заходом, який переходив через Чехо-Словаччину і діяв до літа 1946 року.
На початку осені сорок шостого Дух стає командиром групи зв’язку і розвідки, до якої ввійшло понад десять добре вишколених спецкур’єрів. Після акції «Вісла» на теренах Лемківщини майже не залишилося українців, тому Мирон у складі групи із семи повстанців через польсько-чеський кордон іде на Захід. У кількох запеклих сутичках з поліцією на території Чехо-Словаччини троє вояків загинуло, а решта добирається до Австрії, щоби потрапити там до рук австрійської поліції. Втекти вдалося лише одному. Австрійці передали захоплених російському «Смершу». Слідство Мицьо проходив у в’язниці в місті Баден, де його допитував одеський єврей. Майор не розумів української мови і був природженим садистом, любив хрускіт пальців в’язня, затиснених у дверях. Опісля хлопцеві пощастило, бо майора замінив полковник-українець, що ставився до арештованого досить людяно на допитах.
Суд відбувся 8 січня 1948 року в Бадені. Судив військовий трибунал ЦГВ. За нецілих дві години п’ятнадцятьом воякам УПА виголосили вирок. Мирона Мицьо судили як громадянина Польщі. За статтями 58-2 і 58-11 дали 15 років «ісправітєльно-трудових лаґєрєй» і 5 років заслання. У лютому перевезли до Львова, а звідти — в Ухтінський район Республіки Комі. Працював у бригаді теслів. Навесні потрапив до штрафного табору на трасі між Тайшетом і Братськом. А далі невільницький шлях стелився до пересильного табору у бухті Ваніно на березі Охотського моря. В таборі очікували подальшого етапування на Колиму, Камчатку, Чукотку тисячі в’язнів, здебільшого, українців. Мирон стає членом табірної підпільної ОУН, де присягу «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї» складає на папері власною кров’ю. Двома суднами «Ногін» і «Джурма» наприкінці травня 1950 року в’язнів, мов виловлену в морі рибу, транспортують під конвоєм двох військових кораблів до Магадана. Мицьо перебув морську хитавицю і голод у трюмі «Джурми». У липні п’ятдесятого тягарівки пригуркотіли чималий невільницький гурт із Магадана до засекреченого табору Д-2, що вріс у колимські мерзлоти рядами колючого дроту і кулеметними вишками.
На задротованому клапті вічної мерзлоти за вісімсот кілометрів від «сонячного» Магадана доля й звела нас із Мироном Мицьо, що вирізнявся серед загалу ерудицією, а мужністю не поступався бувалим в’язням. У нас зав’язалася коротка невільницька дружба. В таборі Д-2 мучилося понад три тисячі в’язнів, яким випало будувати найпотужнішу на Колимі електростанцію. Мирон, маючи певний досвід, очолює бригаду теслів, яка невдовзі стає передовою в системі «Енергобуду». Хлопцям в бригаді день зараховується за три. Мирон не має жодних відомостей про свою родину і це його гнітить. Найстарший брат Дмитро і сестра Катерина з родинами були виселені в радянську Україну, тією ж таки акцією «Вісла» батьки були вигнані на понімецькі землі в Польщі. Допоміг випадок. На початку 1954 року звільнився хлопець із бригади, який повернувся в Дрогобицьку область. Там зустрів переселенців із Полонної. В такий спосіб наладнався зв’язок із загубленою родиною.