Хоч ми безборонні і голі, —
Вже краще загинути в концтаборах,
Ніж бути рабами — на волі!
Після суду мені, як злісному порушникові режиму, впаяли рік карцеру. Півроку я відсидів у карцері до суду. Отож, загалом «відпочивав» у зловісному карцері півтора року. Скажу щиро, що то немало. Думав, що буде мені каюк. Холод, голод, спрага висушили мене, мов блощицю. Правда, виручили, як завжди, друзі, не дали мені вмерти в бурі. Іван Ільницький з Нижнього Березова і Василь Левицький із Середнього Березова в негоду підповзали до віконця моєї камери-одиночки і на тичці просовували кусень хліба. Ільницький — Риболов воював у Березівській сотні, Левицький був у боївці. Обидва ризикували життям, долаючи поповзом вогневу лінію. З вишки червонопогонники стріляли без попередження. Проте в пургу солдат більше пильнував, як би його не знесло вітром, аніж за буром. Однаково хлопці наражалися на смертельну небезпеку, бо підступи до бараків посиленого режиму прострілювалися зусібіч. Ті невеличкі шматочки хліба допомагали підтримувати в моєму геть кволому тілі життя. А може, то було усвідомлення, що про мене ще хтось дбає, друзі не забули мене?
Багато допомогла лікарка із санчастини Людмила Кірікова, яка мала добру жіночу душу. Здійснюючи обхід в’язнів-штрафників у карцері, виписувала мені щоразу риб’ячий жир для лікування. Хліба дати не могла, бо я на карцерному режимі, але ставила якийсь діагноз і підтримувала мене отим риб’ячим жиром. Отак допомагала мені добра росіянка. Таким чином я пережив вісімнадцять страхітливих місяців у карцері.
Чекісти достеменно не знали, що саме я організував відплатну акцію супроти злодійні, проте здогадувались. Трохи допоміг їм Ніколай Рокітін, колишній інженер, власовець, російський шовініст. Він щось трохи бачив і чув, трохи понавидумував. На початках на допитах він тримався, нічого не говорив, аж поки його не опрацював опер Підгорний. Про розмову їхню згодом розповів мені наглядач. «Слухай, — каже опер, — чому ти такий дурний? З ким ти зв’язався і кого захищаєш? Чому мовчиш? Ти що, не знаєш, хто такі бандерівці? Таж вони хочуть незалежної України. Без Росії! Кумекаєш?!» Намолов тому сім міхів гречаної каші. Власовець і «розколовся». Шовініст завжди зостається шовіністом — чи він монархіст, чи він комуніст. Якби не «допомога» Рокітіна, нас, либонь, і не судили б, позаяк доказів не було жодних.
Про що я тільки не передумав у холоднющому бурі. Перебрав у пам’яті кожен день, кожну подію, навіть з раннього дитинства. За півтора року окрім закрижанілої зусібіч бетонної труни карцеру нічого не бачив. Анічогісінько! Ні неба, ні сонця, ні дерева, ні травинки, ні пташини… Похований заживо. Ковані металом нари відмикали від стіни о двадцять другій годині, щоби рівно о шостій знову примкнути. Вісім годин лежав на холодних нарах, решту часу ходив тісною камерою, бо на студеній бетонній долівці особливо не посидиш. Зрідка перестукувався азбукою Морзе почерез стіни із сусідами зліва і справа. Наглядач почує і тоді кара — позбавляють і так мізерної карцерної пайки. Мене штрафували часто. В знак протесту організовував восьмидобові голодовки. Проте начальство ніяк не реагувало на такі акції. У таборах, де в’язні вимирали масово, на голодовки ніхто не звертав уваги, і вони були недієві як засіб боротьби.
По виході з буру я познайомився з Пантелеймоном Василевським, який після воркутинського повстання з новим терміном потрапив на Колиму. З відбитими нутрощами і перебитими руками-ногами непокірний оунівець лежав у табірному шпиталі. Я вийшов з буру не набагато кращий — худий, аж прозорий, — лише шкіра й кості. Друзі мене активно підхарчовували, і за кілька тижнів я трохи відійшов. У молодому віці людина реабілітовується фізично швидко. Енергійний і діловий Василевський за час мого перебування в бурі зумів зібрати групу надійних хлопців. Вони й почали наводити в зоні порядок. Майже всі блатні співпрацювали з табірною адміністрацією, були донощиками, тому мали великі привілеї. Умудрялися навіть грабувати й ґвалтувати вільнонайманих працівниць бухгалтерій, складів. І це сходило їм з рук. Після нашого погрому неподобства дещо припинились, але з часом відновились. Василевський зі своїми хлопцями знову розставив усе по місцях. Вийшовши з буру, я побачив зовсім інших в’язнів — дружніх і згуртованих. Кожен відчував себе людиною.
У таборі зустрів стрільця моєї чоти Суворого — Дмитра Лахманюка із Космача. Тримався молодцем, як і личить українському повстанцеві і гуцулові.
Таборами ГУЛАГу масово прокотилися акти непокори, страйки, повстання, тому Москва змушена була піти бодай на часткове послаблення табірного режиму. Рік 1955-й приніс деяку полегкість для політв’язнів, тільки не для нашої опальної «вісімки». Нас розкидали по різних «лаґпунктах». Кожен відчував на собі недремне око оперів і їхніх вислужників. Я потрапив на особливо суворий режим. Табірні власті організували в Ягодінському управлінні Колими окрему спеціальну зону в Ізвєстковому, селищі, де випалювали вапно. Невільники швидко заслабали на силікоз і гинули сотнями. З усієї Колими до того табору позвозили сотні політичних в’язнів, яких збиралися похоронити у вапняних кар’єрах.
У глухій лісотундрі кілометрів за сто двадцять від дороги, посеред непрохідних гнилих боліт, розбили табір, доїжджалося до якого тільки взимку по мерзлому. В середині червня розмерзало, а наприкінці серпня вже випадав сніг. Літо тривало якихось два місяці, і на цей період табір був відірваний від усього світу. У віддаленому таборі спершу працювали побутовики, але на них далеко не заїдеш. Тому й організували «спецзону» для політв’язнів. Мовляв, і працюватимуть, і швидко повимирають, клопоту з ними поменшає.
Ми хутко дотумкали, до чого йдеться, і відмовилися працювати. Жоден із майже тисячі в’язнів не вийшов на роботу. Проминув тиждень, другий… До табору приїжджає перший секретар Магаданського обкому компартії Абабкін — середнього віку, високий, чорнявий, круглолиций чолов’яга. За списком, складеним табірними операми, викликає «зачинщиків» страйку на бесіду. Я, звичайно, втрапив до того переліку в числі перших. Агітує, щоби виходили до праці, однаково нас заставлять. Якщо ж почнемо працювати добровільно, то нам буде зараховано, незабаром знімуть суворий режим… Говорити партійний бонза вмів гладко. Але він не знав, либонь, що в’язні володіли однією чудовою властивістю — в одне вухо впускали почуте, в інше випускали. До роботи ніхто не поспішав. Компартфункціонер обіцяє в’язневі ледь не всі земні блага, а той і вухом не веде. І зарплату нам виплачуватимуть, і утримуватимуть пристойно. На той час в таборах ввели так званий госпрозрахунок. За виконану норму в’язень отримував якусь дещицю грошей як зарплатню. Половину забирала держава, з половини, що залишалася, гроші йшли на харчування, одежу, соціальні послуги… Якийсь мізер перепадав зекові на власні потреби — куриво, харчі. Жоден з нас не мав ні копійки за душею, проте на пропозицію головного комуніста області ніхто не пристав. Політв’язні твердо стояли на своєму. «Або виїхати з цього табору, або вмерти». Обкомівський керівник пересвідчився, що намарне гайнує час, і невдовзі забрався до Магадана.
Після від’їзду Абабкіна в’язнів мотлошили місцеві начальники, аж поки не заявився перший секретар Якутського крайового комітету компартії. Нічого не добившись за кілька днів даремної балаканини, високий партієць віддає наказ: «Абєзглавіть!» Третього дня нас, «голову», заганяють до кузова вантажівки і знову везуть сніговою пустелею невідь-куди. Конвоїри з автоматами випасають кожен порух, але куди там втечеш. Кожному з нашої «двадцять п’ятки», що були, на думку табірної адміністрації, керівниками страйку, дали по п’ять років критої в’язниці.
Привезли нашу небезпечну для табірного начальства групу на «Інґенуґоль» до жіночого табору. Заперли тимчасово до бурів, поки оформлять на нас супровідні документи і з Москви поступлять наряди. В той час есесерівські в’язниці тріщали від в’язнів, що повставали і страйкували в таборах. Тому розмістити в «критці» досить таки величеньку групу політв’язнів було немалим клопотом для тюремників. Величезна володимирська в’язниця відмовила за браком місця. Довго думали-гадали і знайшли для нас місце аж у Єльці Липецької області, місті на річці Сосні. Але поки ми туди потрапили, добряче насиділись у бурах жіночого табору. Хлопці наші позаймали бури, а непокірних невільниць адміністрації нікуди запроторювати. Тому тижнів через три везуть нашу бунтівну компанію до Сусуманського району, де організували зону суворого режиму. В золотодобувному районі з центром у селищі Сусуман нам відвели бур у таборі Случайному, де начальником був Ісаєв. В’язні добувають золото на шахтах. З перших же днів зорганізовуємо невільників на страйк. «Для кого ви миєте золото?» Все завмерло враз. Зі мною в групі були бойові хлопці — Петро Кобилянський, що потрапив сюди з Норильська після повстання, Гриць Чмелик, Богдан Розщиб’юк з Обертина, Михайло Маґас.