Табірні шляхи наші з Пантелеймоном Василевським розійшлися. Людмила Кірікова зуміла оформити моєму приятелеві інвалідність, і суд звільнив його. На початку 1956 року Пантелеймон виїхав на Україну, провідав навіть мою маму в Березові. Рік пожив з мамою і вітчимом в Єйську на Кубані, а відтак всі разом перебралися до Коломиї. У місті над Прутом колишньому політв’язневі відмовили в працевлаштуванні, тому перебрався до Дрогобича на Львівщині, де влаштувався нормувальником. В Дрогобичі проживає й досі.
Зона гудить, мов пасіка влітку, тільки бджоли не носять мед. Золото не добувається, план катастрофічно не виконується. З цієї причини нашу групу спішно вивозять до сусіднього табору Широкого. Проте на Случайному навчені нами в’язні до праці не виходять, тому адміністрація змушена вивезти всіх політв’язнів до інших таборів. Натомість завезли побутовиків, бо золото мити мусив хтось.
На Широкому шахт не було, але були золоті копальні, які по нашому прибутті завмерли, мов за помахом чарівної палички. Начальство переполошилося, забило тривогу. Зону оточили червонопогонники з автоматами. Солдати намагалися прорватися до табору почерез вахту, але в’язні стали муром і не пропустили. Тоді вевешники здійснили спробу просочитися в зону через проріз в огорожі з колючого дроту. Поки вони намагалися зробити прохід, ми хутко розібрали барак і озброїлися хто-чим. Червонопогонники в зону не пройшли. Наступного дня керівники табору аж зі шкіри лізли, агітували в’язнів приступати до праці. Чого тільки не обіцяли — і на загальний режим перевести, і пробачити старі «гріхи»… З усієї групи в’язнів ніхто не піймався на солодкі словеса, окрім невеличкої групи литовців. Загалом політв’язні в таборах жили досить дружно, не зважали на національність. Щоправда, групувалися за національними ознаками, — балтійці окремо, росіяни окремо, до українців, як найчисленнішої верстви в’язнів, часто приставали кавказці, але табірні злигодні ділили всі разом. А тут кілька литовців не витримали. Проте адміністрації потрібні були не вони, а якраз українці-організатори. Литовців вивели з табору, потримали неподалік до вечора і завернули назад. Заходили в зону, як обпльовані, понуривши голови. Ніхто їм не дорікав. Мабуть, хлопці з берегів Балтики ще не пересвідчилися, що більшовикам вірити — собі шкодити. Протистояння тривало кілька тижнів. Адміністрація не витримала, здалася першою. Одного дня в’язням оголошують, що суворий режим відмінено, впроваджується загальний. Починають розвозити всіх по тих таборах, з яких позвозили на Широкий.
Нашу ватагу вантажівка притарабанила до сусуманської в’язниці. Перед тюремною брамою ми запротестували. «Пообіцяли загальний режим — давайте. Чому привезли до в’язниці?» Тісно, спинами один до другого, поставали в кузові і дружно відбиваємося фанерними валізками, не дозволяємо стягнути себе на землю. Не один конвоїр «заробив» тоді по голові. В’язниця в центрі містечка. А на той час у Сусумані було вже чимало наших хлопців, які позвільнялися з таборів, були й «безконвойники». Побачили, як ми завзято відбиваємось від конвоїрів, і поспішили на підмогу. Через якоїсь півгодини машину оточила маса народу, здебільшого вчорашні політв’язні-українці. Скандал розгорівся на весь районний центр. Аж приходить начальник управління таборів. Голосно, щоби почув весь натовп, оголошує: «Злазьте, заходіть до камер і ночуйте. Постанова стосовно вас відмінена. Але в містечку вас, окрім в’язниці, немає де перетримати ніч. Завтра вас розвезуть по таборах загального режиму». Ми чудово розуміли, що це брехня, але опиратися далі не було сенсу.
Зранку нас повезли в Магадан на пересилку. У в’язниці очікував звичний карцер з водою, що хлюпотіла аж через поріг. З порога до нарів треба було добиратись хисткою дошкою, інакше втрапиш в крижану воду, що сягала вище колін. Нас, вісімнадцятеро політв’язнів, загнали до «водяної» камери, де ми змогли трохи перевести подих після безкінечних етапів-доріг. Поруч камера з побутовиками, які також чекають відправки до материкових в’язниць. Вияснилося, що вони сидять тут уже понад три місяці. Борсаються в студеній воді, мов водяні щурі, і мовчать. Через два тижні вимагаємо, щоби відправили нас далі по етапу. Тюремне начальство ніяк не реагує, тому оголошуємо голодовку. Вимагаємо прокурора, який спромігся прийти аж на шостий день. Пообіцяв невдовзі вивезти нас. На голодовку ми підбили дві камери побутовиків. Вони погодились, але протрималися лише три дні й здалися. Проте на етап потрапили швидше, скориставшись результатами нашої затяжної голодовки. Щоправда, нашу компанію також незабаром відправили до Хабаровська.
Якось Петро Кобилянський, повертаючись до камери з прогулянки, зустрів Михайла Антоновича, дід якого, Володимир, професор Київського університету, написав багато наукових праць з української історії, археології, етнографії, створив київську школу в історіографії, вивчав козаччину і гайдамаччину. Внук славетного історика сидів у камері з побутовиками. Його разом з іншими політв’язнями везли з табору на Матросова, де була золота шахта. Машину пустили з високого обриву. Водій з конвоїрами повистрибували, а в’язні загриміли в провалля. Майже всі загинули, Антонович якимось дивом уцілів. З розтрощеним черепом потрапив на етап. Голова постійно кровоточила і нестерпно боліла. Кобилянський знав вченого-історика ще по Норильську. Ми негайно здійняли шум. «Чому політичного в’язня утримують в камері з побутовиками?!» Прибулі начальник в’язниці і оперупов-новажений запевнили, що переведуть Антоновича до нашої камери. Так воно і трапилося невдовзі — відомий історик став нашим співкамерником.
У мене був новий підручник з історії УРСР. Антонович читав ту книжечку і неймовірно сердився, бо майже все написане було суцільною брехнею і страшною фальсифікацією історії України, яку він знав досконало. Одного ранку Антонович всівся на сусідніх нарах, спав він поруч зі мною, і гортав сторінки дратівливої книги. Раптом підручник випав йому з рук, він зробив глибокий вдих, другий… Впав на бік і затих. Я прожогом кинувся до дверей, загамселив щосили кулаками, вимагаючи лікаря. Поки той причвалав, Антонович уже не дихав. Лікар константував смерть, і ми винесли тіло з камери. Трапилася ця трагічна подія в двадцятих числах січня 1956 року в камері номер двадцять магаданської в’язниці. Більшовики заарештували вченого в Австрії або Чехо-Словаччині і запроторили до магаданських таборів, щоби погубити там. Так загинув український вчений, історик, революціонер. На одинадцять років пережив Михайло Антонович свого батька Дмитра — українського історика, політичного діяча. Дмитро Антонович стояв біля витоків Революційної української партії, був членом Української Центральної Ради, очолював морське міністерство України, був міністром мистецтва. Організовував Український Вільний Університет у Відні й Празі, працював його ректором, підготував багато фахівців, які брали активну участь в українських визвольних змаганнях.
Шість до зубів озброєних конвоїрів загнали нашу «вісімнадцятку» в тісних наручниках до салону «дугласа». Солдати не спускали з нас ока, боячись, либонь, щоб ми не накинулися на екіпаж літака. Розбезпечені автомати конвоїрів додавали їм впевненості, проте не страхували від поломки літака. Гуркітливий «птах» почав все більше й більше втрачати висоту. Під нами холодне Охотське море. Летимо з Магадана на Хабаровськ. Пілоти з пацьорками поту на чолі знервовано перемовляються, часто встають, ходять салоном літака. Проте нам нічого ніхто не каже. «Гепнемось тут, — думаю собі, — з височини та ще й пірнемо глибоко». Приємного, звичайно, в тому мало. Проте нам, в’язням, втрачати особливо нічого, окрім двадцяти п’яти років тяжкої неволі. Смерть в більшовицьких концтаборах невідступно чигає на кожного невільника. А ось пикастим червонопогонникам пожити ще хочеться, ой хочеться. Сидять зблідлі, пониклі, стискають тремтячими руками непотрібну за даної ситуації зброю, шепочуть щось, сараки, безкровними губами. Не знаю, молять Бога чи згадують свого батька-Сталіна. Мені навіть шкода стало здоровецьких, до отупіння переляканих, червонопогонних солдатів. Чомусь уявилося тоді, як літак має пробити крижану товщу і піти на дно. Але до того, на щастя, не дійшло. Чмихаючи й трясучись на повітряних ямах, мов віз на бакаюватій дорозі, літак якось нехотя, але дотягнув до Комсомольська-на-Амурі.