Після повстання 1956 року в Угорщині режим у радянських концтаборах поступово і невблаганно ставав жорсткішим. В зони позаганяли всіх «поселенців» і «безконвойників», завертали навіть раніше звільнених комісією. Політв’язнів у Мордовії опрацьовують всіма можливими методами, політзаняття змінюються індивідуальними бесідами. Викликають ледь не щодня, тицяють під ніс газети, журнали, де описувалося світле і радісне життя в радянській Україні, що спільно з іншими радянськими республіками будувала комуністичне майбутнє. Закінчувалася така «дружня» бесіда словами:«А ти, дурний, гниєш в таборах! Для чого? Ти хотів будувати Україну. Іди, будуй державу — радянську! Напиши заяву і тебе звільнять». Додому, на волю, мені хотілось, як птахові літати, але написати ганебну заяву, значить згубити свою душу, перекреслити всю нашу революційну справу. Попри всі солодкі обіцянки, попри весь шалений тиск, ми з друзями по тяжкій неволі не поспішали хапатися за ручки для написання покаяльних заяв. Не та закваска! Бог допоміг нам втриматися від диявольської спокуси. Не зганьбити себе, свою родину, своїх друзів, свій народ…
Дужого довелося зустріти аж у дев’яносто третьому у Львові. Олександр Черненко із Запоріжжя, молодий хлопець, організував у місті на Дніпрі ДСУ, агітував вступити й мене. Я подякував Сашкові й відповів, що до смерті належатиму згідно присяги ОУН. Мене на все життя заполонив клич: «Здобудеш або загинеш». Але з організацією ДСУ я йому допомагав. Так ось, Черненко повідомляє, що зустрічався у Львові зі Славою Стецько, і вона просила організувати в Запоріжжі братство вояків ОУН-УПА. Хтось їй розповів раніше про мене. Братство я створив, носить воно назву «Запорізький кіш». Уже як керівник братства я потрапив до Львова на Всеукраїнський збір. Там і зійшлися ми з Дужим. Залепетав до мене, вишукуючи очима дірки в підлозі. Навіть книжечку прихопив, яку я подарував йому при розлученні у Мордовії. Зберіг. Я йому не дорікнув жодним словом, не хотілося робити ще одного розколу. Руки я колишньому табірному приятелеві не подав, чемно відмовився погостювати у нього. Заклик провідника Дужого я сприймав колись не як просто слово, а як закон. А він… Його прописали свого часу у Львові, дали квартиру в особняку, жив собі спокійно з родиною, багато писав, друкувався. Мене ж звільнили без права проживання на Західній Україні. І фіґури наші не зрівняти!
Володимир Горбовий не піддався ні обіцянкам, ні погрозам. Немолодий чоловік відбув за ґратами чверть століття і повернувся до рідних країв з підірваним здоров’ям аж 1972 року. В Оболоні побіля Долини на Івано-Франківщині сімдесятирічному хворому чоловікові прихисток надала молодша на десять років Аделя Семків. Жив колишній політв’язень під постійним наглядом представників радянської влади. Тільки найближчі й наймужніші друзі відважувалися провідувати опального адвоката. В травні 1984 року навідався з Ходорівщини табірний приятель Михайло Колесник, який воював свого часу на Волині в УПА, мав псевдо Дубовий. Звідти якимось чином перебрався на Буковину, де його заарештували і засудили на двадцять п’ять років. Звільнився, правда, Колесник достроково. Горбовий, який переніс на той час запалення легенів, поїхав до Михайла в гості. Через два тижні в село прийшла печальна телеграма — помер Володимир Горбовий. Хоронили мужнього патріота-борця на новому цвинтарі в Долині. За труною з покійником ішов невеличкий гурт друзів. І не тільки їх…
Зону особливо суворого режиму невдовзі розформували, тому нас порозвозили по інших таборах. Я потрапив до «сьомої» зони. Щоправда, і на ній довго не затримався. Заставляють працювати на лісозаводі. Категорично відмовляюся. Заявив начальникові режиму, що колоди катати не збираюся. Запхав мене на кілька діб до буру, але це помогло, як мертвому кадило. Начальник режиму зрозумів, що з мене багато не витиснеш, і при першій слушній нагоді поспішив позбутися непокірного в’язня із табору, щоб уникнути зайвих клопотів.
У селищі Явасі два «лаґпункти» — «другий» і «одинадцятий». Мені дістався «другий» — швейна фабрика. Строчу на конвейєрі рукави до куфайок, від яких віддає мені чомусь «пайдьошніками»-енкаведистами. Особливо не напружуюсь, тому конвейєр частенько простоює через мене. Мої «трудові досягнення» не дуже прийшлися до шмиги табірному начальству, і мене хутенько перекидають на «одинадцятий».
На деревообробному підприємстві виготовляють різні меблі — шафи, столи, крісла… В цьому таборі в’язнів щочетверга зганяли на «політзаняття», аби втовкмачувати в їхні голови ідеї класиків марксизму-ленінізму. Звичайно, заняття ті я не відвідував, завжди пересиджував десь із книжкою. Вся зона у клубі слухає політпрацівників, а я собі заліз у високі квіти посеред чималенької клумби та й читаю. Котрийсь із надто пильних наглядачів виявив мене там. Грізним голосом запитує прізвище. Не змигнувши оком, без запинки відповідаю, що «кіло двісті». Саме стільки хліба отримує слухняний в’язень за перевиконання на сто п’ятдесят один відсоток трудової норми. Проте нагодився, на лихо, штабний днювальний, який був «кумівським», тобто, доносив режимникам, і продав мене. Закрили на сім діб до карцеру.
Уже вкотре загострилася виразка, кашляю згустками крові. Проте понад два роки не можу добитися, аби потрапити на медичне обстеження. Нарешті начальник санчастини змилувався і відправив мене в Барашево до госпіталю в «третьому» «лаґпункті». «Одинадцятий» табір неподалік залізниці, тому озброєні автоматами конвоїри припровадили мене пішки до потяга. У мордовській столиці Саранську, що на березі ріки Інсар, до кожного поїзда причіплювали «заквагон», оскільки в’язнів у Мордовії тогочас вистачало. Мене і папку із супровідними документами недремні конвоїри передали іншим. Потяг погуркотів на Барашево. Там браві автоматники з червоними погонами приконвоювали мене до шпиталю. В госпіталі, на своє щастя, зустрів славного свого краянина Василя Кархута, який відбував другий термін і з яким невільницька доля зводила мене ще на Колимі. Василь відвів мене на рентґенівський апарат. Виявили виразку дванадцятипалої кишки. Через двадцять два дні лікування мені дали третю групу інвалідності і повернули до табору на Явасі.
Кархута засудили у жовтні сорок шостого на п’ятнадцять років каторги і п’ять позбавлення громадянських прав. Не забула «справедлива» радянська влада й конфіскувати майно засудженого. Причиною розправи над лікарем-терапевтом послужило те, що під псевдо Ростислав лікував поранених і хворих вояків УПА та ще за літературну діяльність. Написав Василь Кархут чимало новел, оповідань, повістей, але найвідоміша його наукова праця «Ліки навколо нас».
Народився Василь Кархут 1 липня 1905 року в Марківцях побіля Тисмениці в родині священика. Володимир і Наталія Кархути зуміли дати синові всебічну ґрунтовну освіту. Хлопчина навчався в гімназіях в Городенці, Коломиї, Львові. Студіював медицину в Українському таємному університеті, після ліквідації якого польською владою записався на медицину в університеті Яна Казимира у Львові. Кархут був активним пластуном, багато мандрував рідним краєм, очолював пластовий журнал «Вогні». Написав кілька книжечок про «Пласт».
У тридцятих роках лікар Кархут працював у Кременці на Тернопіллі. За написання і видання збірки новел «Цупке життя» і повісті «Вістря в темряві» його запроторюють до концтабору для політв’язнів Берези Картузької. В листопаді тридцять п’ятого поляки звільнюють в’язня на вимогу громадськості.