Перебравшись у 1939 році з родиною до Кракова, Кархут не припинив ні лікарської, ні літературної діяльності. З вибухом війни працює у народній лічниці ім. А. Шептицького. Влітку сорок другого невтомного лікаря арештовує всевідне ґестапо, але якимось дивом викрутився. Від совітів же втекти не зумів.
Лікаря, письменника, знавця античних мов більшовицькі неуки використовували в таборах Берлаґу на «мускульних роботах». Правда, волею випадку йому дозволили лікувати хворих у таборах суворого режиму. Не одному в’язневі-«доходязі» врятував життя чуйний лікар.
1957 року Василь Кархут, пробувши на волі два роки, заробив новий термін за «антирадянську агітацію». Мордувався в Тайшеті, на Братській ГЕС, у Владимирській централі. Цього разу комуністи не особливо надавали можливість лікареві працювати за фахом, лише від березня 1958 до лютого 1962 лікував хворих.
Після звільнення у шістдесят третьому Кархут змушений був залишитися на чужині, бо права на виїзд не дали. Працював вільнонайманим лікарем, аж поки у 1965 зумів повернутися до рідних країв, виснажений і хворий.
У Коломиї мешкала родина — дружина Теодозія з донечками Христиною і Зореславою. Але влада не дозволила поселитися в Коломиї, тому перебивався то лікарськими, то фельдшерськими заробітками селами Снятинщини. Радянська влада зробила все, аби здібного лікаря й талановитого письменника відірвати від наукового й культурно-літературного світу, хоча єдиною його виною була велика любов до України і людей.
Не стало великої людини 9 жовтня 1980 року. Зі Львова, де помер, Василя Кархута перевезли до міста над Прутом. Лікар, письменник, борець знайшов свій останній прихисток на коломийському цвинтарі.
Як інвалід маю право вибирати посильну працю. Потрапляю до сільськогосподарської бригади, що вирощує різну городнину. Протримався в ній до середини літа. Саме почали достигати огірки, помідори… Я, звичайно, не встояв перед спокусою вгостити свіжими овочами своїх друзів-політв’язнів. Із сільськогосподарської зони в столярну через огорожу перекидав хлопцям городнину. Намагався це робити без свідків. Але якось зненацька навідався агроном, якому не вельми припала до вподоби моя щедрість, і мене з тріском витурили з елітної бригади до столярного цеху. Зачищую меблі шліфувальним папером. За норму вже до мене, інваліда, ніхто не придирався.
У цьому «лаґпункті» пробув до осені 1962-го. Тоді вийшов указ всіх рецидивістів і засуджених раніше до вищої міри зібрати до одного табору особливо суворого режиму. Я потрапив до першої вантажівки з етапованими. Зі мною друзі Іван Гой зі Львівщини і Дмитро Дем’янюк з Волині. Обидва учасники колимського повстання 1946 року в селищі Горького, політкаторжани. Із трьох повсталих таборів після жорстокого придушення військами повстання живими залишилися Іван з Дмитром та ще росіянин з-під Москви.
Особливо суворий режим розмістили на «десятому» «лаґпункті». Сімсот в’язнів, привезених з цілого Союзу, позапихали до бетонованих бараків без стелі, лише з куполоподібними бетонними дахами, з яких постійно сльозилася і капала на голови вода. Думаю, що до бетонного розчину всипали якоїсь речовини, бо й стіни, і дах стікали водою цілорічно. У тих сирих бараках-ангарах в’язні дуже хворіли. У зоні особливо суворого режиму камерна система. Число в’язнів у камері втроє перевищує норму, ковані двері завжди під замком. Годують крайньо погано й мало, працювати заставляють дуже багато. За шість місяців дозволялося написати лише один лист. Жодних посилок, тим паче, побачень. В’язні у суміжних камерах спілкуватися змоги не мали. На роботі також були ізольовані. Ми із Славком Гасюком лакували дерев’яні шахи. Обидва якимось дивом зуміли вижити в нелюдських умовах.
Зона особливо суворого режиму ощасливила мене незабутньою зустріччю з Йосифом Сліпим. Доля звела нас у госпіталі на території «десятого» «лаґпункту», куди я потрапив зі своїми виразками. Сліпого перевели з камери до лікувальної установи несподівано, без жодних направлень, тому він уникав спілкування з будь-ким із в’язнів. Для мене зробив виняток, оскільки його добрий знайомий Василь Кархут відрекомендував мене людиною надійною. Розмовляти з цією великою людиною було надзвичайно цікаво, невизначеність становища анітрохи не гнітила патріарха. Мені, воякові УПА, він здавався ґенералом — витриманим, суворим і розумним. Бесіда наша здебільшого зводилася до внутрішньої і зовнішньої політики, майбутнього розвалу імперії, ролі в ньому України. Сліпий давав вичерпні відповіді на мої, можливо, дещо наївні запитання на релігійно-церковну тематику. Розійшлися ми, домовившись завтра зустрітися на вранішній прогулянці. Але наступного дня Йосифа Сліпого повезли із зони на Потьму. Більше ми не зустрічалися. Спілкування з митрополитом наскільки зміцнило мій дух, що навіть болячки стали менше допікати. Не знаю чого було більше в цій людині? Добра, мудрості, стійкості, мужності… Енергія, що випромінювалася від мого табірного співрозмовника, наповнила все єство, душа моя вібрувала, мов великодній дзвін. Щось подібне я пережив колись у порту Ваніно в пересильній в’язниці, перебуваючи кілька днів в одній камері з восьмидесятилітнім в’язнем — колишнім міністром культури УНР. Його очі, як і очі Йосифа Сліпого, випромінювали добро і бачили співрозмовника наскрізь.
Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість біля Теребовлі на Тернопільщині. Вступив до Львівської Богословської семінарії, де митрополит Андрей Шептицький запримітив надзвичайні здібності сільського хлопця і відіслав навчатися до Австрії. В Інсбруці вивчав теологію і філософію. 30 вересня 1917 митрополит Андрей висвятив його на священика, і отець Йосиф продовжив навчання в Інсбруці, опісля — у Римі. 1922 року отець Йосиф став професором теології у Львівській Богословській семінарії, а згодом і її ректором, незважаючи на перешкоди польського уряду. Написав і видав багато книг і наукових статей, видавав теологічний журнал «Богослів’я». 22 грудня 1939 року митрополит Андрей у Львові висвятив отця Йосифа на єпископа і призначив своїм заступником з правом наслідства. Йосиф Сліпий звалив на свої плечі тягар керування Церквою в роки Другої світової війни. 1 листопада 1944-го митрополит Андрей помер, і престол успадкував кир Йосиф, а вже в квітні 1945 року компартійна влада заарештувала митрополита Йосифа і на довгих вісімнадцять років, аж до шістдесят третього, запроторила до концтаборів. Йосиф Сліпий не йшов на жодні компроміси з комуністами, тому в неволі жилося важко. 1963 року папа Іван XXIII зумів якимось чином переконати кремлівських мужів, аби звільнили митрополита Йосифа і дозволили приїхати до Риму на Другий Ватиканський собор. У Римі Йосиф Сліпий поновив діяльність українських навчальних закладів, зайнявся видавничою справою. Дуже багато зробив, щоби зменшити розбіжності між католицизмом і православ’ям. В цьому йому допомогли глибокі знання, широка ерудиція, тверда воля, щирий патріотизм… Патріарх Йосиф завжди використовував слушну нагоду, аби розказати світові правду про переслідування Церкви в Радянському Союзі. Але лідери розвинутих країн, як політичні, так і церковні, не вельми поспішали допомагати переслідуваним комуністами християнам. Цю нехристиянську байдужість ситого Заходу Йосиф Сліпий засудив у своєму виступі на Папському Синоді 1971 року.
Серце великого українця, який у своїх працях, духовному заповіті передбачав розпад комуністичної імперії, розбудову Незалежної України, перестало битися 7 вересня 1984 року.
В «одинадцятому» таборі «Дубравлаґу» випадково на футбольному майданчику зустрів ще одного страждальця за віру Христову Павла Василика. Це було вже його друге ув’язнення, з п’ятдесят дев’ятого по шістдесят четвертий роки. Після цього терміну отець Василик відбув ще п’ять років у засланні. Перший термін, як і другий, Павло Василик відбув від «дзвінка до дзвінка» у 1947-55 роках. Двічі комуністи засуджували душпастиря опальної української греко-католицької церкви за стандартним присудом — «антісовєтская пропаганда» — статті 54.1а і 54.11. Хоча виною його було тільки те, що не хотів перейти у московське православ’я. Ми порозмовляли на різні теми. З бесіди і поведінки я зрозумів, що співрозмовник мій людина мужня, стійка, розумна, віддана Україні, високоморальний християнин. Більше ми в неволі не зустрічалися. Доля звела з єпископом УГКЦ Павлом Василиком аж в дев’яності роки у Коломиї, де він служить Богові й людям.