Хтось із добросердих пасажирів трамваю завважив мій стан, зав’язалася бесіда. Радять звернутися до міськвиконкому, де є комісія з прописки. Так і поступаю. З гіркою бідою добився до комісії. Записали на прийом аж через десять днів. Без копійки в кишені і без даху над головою ті десять днів видалися вічними. Глянули на мене, задрипаного й худющого, пикаті дядьки з комісії, здивовано переглянулися. «Чого прийшли?» «Прийшови-м, аби ’сте мене посадили до в’язниці!» «Як це так?!» «А так ось, посадіть і край!» «А Ви хто такий?» «Політ-в’язень, який відсидів п’ятнадцять років, і, як бачите, зумів вижити в таборах і стоїть перед вами. Ось довідка про звільнення. Навіть у найгірших випадках у таборах я мав дах над головою, скибку хліба і кухлик води. А тут я вже став волоцюгою. На роботу не беруть без прописки, не прописують без працевлаштування. Та плював я на ваші порядки і на таку свободу. Посадіть мене!» Старший дивився на мене витрішкувато, дивився, а тоді: «Ми нє імєєм права». «Зараз вийду на вулицю і надам вам таке право, — кажу з притиском зі злістю. «А што Ви сдєлаєтє?» «Та що в голову збреде, те й зроблю!» Переглянулися поміж собою, а тоді продовжили розпити. «А домовая кніжка у Вас єсть?» «Є», — кажу. «А форма «пятнадцать» заполнєнная єсть?» «Та є!» «Давайтє сюда». Подаю всі папери. На «формі п’ятнадцять» голова комісії пише вічним пером: «Товаріщ Рижєнко! Пропісать!» Простягує мені той потертий за два місяці в кишені клапоть паперу. «Ідітє в міліцію і Вас пропішут». Прошкую до міліції. Кидаю на стіл злощасну папірину. Через кілька хвилин виходжу вже повноправним жителем славного міста Запоріжжя. У військкоматі підтягнутий офіцер вручив мені з усмішкою військовий квиток та інструкцію на випадок воєнних дій — де збиратися, що мати при собі з білизни, харчів… Призначили мене запасним солдатом Уральського полку, що дислокувався на окраїні Запоріжжя. Із сотенного УПА я став рядовим запасником Радянської армії. Мав я тоді сорок один рік і був військовозобов’язаним.
З пропискою і документами повертаюся до Павла Хохлова, домівку якого покинув без попередження два місяці тому. Павло пішов зі мною на завод, де сталеварив і користувався шаною. Переговорив сталевар де треба і з ким треба, і мені знайшли роботу. Та ще й неабияку — відразу помічником сталевара!
Павлова сестра заміжня за Хрульовим, запеклим україноненависником. У них незаміжня двадцятип’ятирічна донька. Відразу ж почали мене сватати до неї. Дівчина була собі, нівроку, нічогенька, вдалася в маму, козачку-красуню, але я не худобина, аби мене отак зводити. А ці вже малюють мені рожеве майбутнє. Поміч-ник сталевара заробляє добре, згодом дадуть квартиру. Маєш Свєтку, дівчину звали Світланою, живи і радуйся. Переб’єтеся тим часом у літній кухні. Одягнемо тебе, відхарчуємо, все буде «харашо». Вислухав я все те, вислухав, та як чкурнув, тільки задиміло. Аж через три роки навідався до гостинної Павлової хати.
Никаю Запоріжжям в пошуках праці, аби не вмерти з голоду. В кожному відділі кадрів відмітина в моєму новенькому «серпасто-молоткастому» паспорті відлякує. Немає роботи для вчорашнього зека. Навіть на таке нікудишнє підприємство як цегляний завод не приймають, хоча працівників не вистачає, про що свідчило оголошення. Шукаю роботу, водночас підшукую і житло, аби десь прихилити голову. Радять добрі люди звернутися до квартальної Варвари Артемівни Каплі, дівоче прізвище якої Повстяна. Перший її чоловік Андрій Мороз загинув в обороні Севастополя від німців. До війни був передовим сталеваром, ідейним комуністом. До останніх днів демонтовував обладнання на «Запоріжсталі» для вивозу на Урал, а тоді пристав до полку, який тримав оборону на Дніпрі. З полком тим дійшов з боями до Севастополя, де й поклав голову. Дружина загиблого фронтовика користувалася певними привілеями, тому й дали їй роботу квартальної. Виписувала людям різні довідки, посвідки, ще щось там робила. Ось до неї я й приблукав у пошуках якогось пристанівку. Варвара Артемівна прийняла мене люб’язно, уважно вислухала й попросила навідатися через два дні.
Ідемо з її чоловіком Василем дивитися квартиру, господиня котрої, Марія, вдова. Чоловіка, льотчика, забрала бездушна війна. Простора хата зустріла порожніми кімнатами. Нелегко велося одинокій жінці, але прийняти квартиранта в зеківській «робі» не відважилась. Я не наполягав, бо чудово розумів, що після усіх митарств виглядаю не краще за будь-якого бродягу.
Варвара Артемівна з Василем залишають мене в себе до весни, бо за стіною тиснуть лютневі морози. Швидко зговорилися за ціну. Ідемо з Василем працевлаштовувати мене в ЦРМП — цех ремонту металургійних печей. Гірше за нього може бути хіба що пекло. Кожних два місяці ремонтуються дві печі із дванадцяти наявних на металургійному комбінаті. Температура в печах сягала двох тисяч градусів. Для ремонту їх зупиняли й охолоджували. Бризнеш в її нутро холодної води зі шланга, а звідти тебе, мов вогнедишний змій, обдає парою, шугає аж під стелю. Залазимо в ще гарячу пащеку печі і розбиваємо старі цегляні стіни, аби хутко мурувати нові. Вісімдесятисантиметрова стіна згаряє за кілька місяців. Розплавлений в печі метал може провалитись, і тоді такий багатотонний металевий «млинець» не витягнеш нічим. Тому й пильнували ретельно за стінами й днищем, постійно їх оновлювали. Більше п’яти хвилин витримати в печі було годі. Товста вовняна «спецівка» захищала мало, шкварчала, мов сало на сковороді. Робітники швидко задихались, нерідко втрачали свідомість.
Василь — єговіст, я — колишній зек. Будівники комунізму з нас нікудишні, тому й караємося в ЦРМП. Гроші йому потрібні, бо виховують з дружиною троє дітей. Найстарша дочка навчається на вечірньому відділенні в технікумі і працює в електроцеху на «Дніпроспецсталі». Середульша вивчає медицину в Харківському інституті. Допомагати дітям треба.
Працюю робітником четвертого розряду. Приношу місячно додому вісімдесят карбованців. Якось викликає до себе головний інженер цеху Чирва, він же й секретар цехової парторганізації. Повів бесіду про те, що задоволений моїм ставленням до праці і присвоює мені п’ятий розряд. Запрошує на профспілкові збори через кілька тижнів, на яких я ще не був жодного разу. Чомусь захотілося мені зробити приємність головному інженерові, і я прийшов на збори. Сиджу собі тихенько в задньому ряді і почитую газету. По зборах Чирва наздоганяє мене машиною. На його просьбу сідаю в салон новенького авто і їдемо до Дніпра. На березі Славути він розповів, як його кагебісти заставляли слідкувати за мною, що він і робив кілька місяців. У поступках моїх не побачив нічого поганого, тому й признається оце мені. Головний інженер бажав би, щоб усі робітники в цеху так працювали. Я розповів Чирві, який невдовзі став начальником цеху, про себе. Поцікавився інженер моїм побутом, особистим життям. Відповідаю, що живу краще, аніж у таборах, але хорошого мало. Незадовго перед тим я одружився.
З одруженням вийшла цікава історія. Домовлений з Варварою Артемівною час злетів, мов тала вода з дніпровських крутосхилів. Повертаюся після другої зміни додому п’яний від буяння ранньої весни — першої весни на волі. Господиня витверезила, повідомивши, що розпочинає ремонт в хаті і буде тісно. Мушу шукати собі житло. Сів та й думаю, куди податися. Невеселі роздуми перервала найстарша дочка Раїса, з якою ми бачилися кількаразово лише мимохідь, бо працювали в різні зміни. Дівчина ще й у технікумі вчилася. Сьогодні вона з якоїсь причини повернулася швидше додому. Запитую, чи не скерує мене до когось із знайомих на квартиру. Довго не роздумуючи, відповідає, що звільнилася літня кухня у її подруги Тетяни. Зголошується навіть замовити за мене слово. Ідемо до подружки. Дорогою бачу, що дівчина могла б бути мені до пари. Без підготовки відразу ж пропоную їй руку й серце. Вона тут же на дорозі погоджується вийти за мене. Вважаю за необхідне розповісти молодій козачці про себе, відверто кажу, що може її очікувати з таким чоловіком. Можемо разом «загриміти» на вічні мерзлоти. Не можу сказати, що дівчину здивували або налякали мої слова. «Що Бог, — каже, — дасть, те й буде». І це запорізька комсомолка, мало того, — секретар комсомольської організації цеху! Кажу, аби добре зважила все. Відповідає, що вже подумала.