Працюємо на залізниці. Вимощуємо шпали. Мороз і вітер проймають наскрізь. Навіть конвоїри у теплих кожухах і валянках підстрибують. Про в’язнів у благеньких куфайчинах і казати не доводиться. Хтось відколов від шпали кілька трісочок, хтось вискубнув жмут вати з одежини, у когось знайшовся сірник. Розіклали ватру посеред залізничного полотна. Просмолені шпали горять, аж полум’я попід небеса. Щільним роєм в’язні обступили вогнище, відступаючи все далі й далі, бо десятки шпал розгорялися все дужче. Конвоїри заметушилися, мов свині в просі, наказуючи гасити вогонь. Але ніхто й вухом не веде на ті окрики. Старший сержант, начальник конвою, кілька разів продірявив небо чергами з автомата. По якімсь часі на тлі білого степу замаячіли темні жучки чекістських машин. Притарабанили.
— Гасіть вогонь!
Поки «гасили», шпали перетворилися на купку пломенистої грані. Більше на залізницю нас не посилали.
Бриґада оштрафована. Розвантажуємо каміння на будівництві електростанції. Машин поназ’їздилося стільки, що дванадцять в’язнів не впораються й за тиждень. Та й студінь дошкуляє. Вивалюємо з кузовів величезні кам’яні брили, аж очі вилазять. Поступово розібрала мене злість. Скільки горбатітиму на більшовиків? Кажу бриґадирові:
— Володю, ти як знаєш, а я більше не працюю. Іду до сушарні. Можеш казати, що я відмовився. Гніватися не буду.
Не встиг ще й розігріти закоцюблих рук, як до сушарні ввалюються хлопці з бриґади. Останнім зайшов бриґадир-білорус. Сидимо, гріємося. Ніхто й словечка не ронить. Із вулиці вриваються протяжні автомобільні гудки. Не звертаємо на них уваги. Дехто, розімлівши від тепла, навіть почав куняти, як до приміщення вихором влетіли начальник режиму й охоронці. Режимник став насамперед шукати ініціатора. Хлопці стоять мовчки. Чекіст присікався до бриґадира. Не довго гадаючи, випалюю офіцерові в розгнівану пику, що роботу перший покинув я й надалі також не збираюся працювати.
Забрали мене до буру. Роздягли й заштовхали до «морозильні». Їсти принесли аж наступного дня. Двісті п’ятдесят грамів хліба та черпачок рідюсінької баланди. Вивели на роботу. Рішуче відмовляюся. Хай на вас ведмеді працюють. Хоч стріляйте. Так один день, другий… Оголошую голодування. Або помру, або переведуть на легшу роботу до штельмахарні. Голодом і холодом проморили тиждень. Але голодуванням таки домігся свого. Перевели…
Майструю табуретки у ширвжитку. Робота неважка. Тепло. В шию ніхто не підганяє. Вчуся трохи майстерки. Вже подумую про волю, бо до неї залишилися лічені місяці. Треба буде чимось на хліб заробляти. Все частіше згадую про столярний інструмент діда Федора. Чи зберігся він у рідних Вербівцях?
Після зміни відпочиваємо в бараці. Заходить нарядник і зачитує моє прізвище. До клубу! Дорогою зустрічаємо ще кількох хлопців. Усі молоді й гожі. Раптово розбирає страх. Либонь, повезуть здоровіших у якісь таємні табори. Більшовикам віри нема.
За столом сидять слоноподібний начальник ОЛП Фішман, поруч різна табірна дрібнота в погонах. Потрохи зал клубу-їдальні заповнюють молоді невільники. Фішман підводиться, живіт розпливається по червоному кумачу на столі. Рівним монотонним голосом зачитує указ Маленкова про звільнення в’язнів, яких засудили малолітніми… Начальник закінчив читати, а у великій залі розлігся одностайний віддих: «Х-х-е-х!». І ні звуку більше. Чекісти перезирнулися. Начальник КВЧ заходився коментувати те, що прочитав Фішман, малює нам принадні перспективи. Але хто в таборах вірив більшовикам? В’язні ще раз дружно зітхнули, немов скидаючи з себе тягар десятирічної неволі. Політпрацівник солов’єм заливається, намагаючись зірвати оплески для кремлівських верховод, але залу втретє заповнює моторошне «х-х-е-е-х-х!». Слухаємо солодкі слова, а повірити не можемо. Щось, мабуть, чекісти затіяли знову… Як не старався начальник КВЧ, оплесків того дня так і не було. За вікном теплів травень п’ятдесят четвертого.
На роботу виходжу, але не працюю. Никаю цехом, мов неприкаяний. Думками ширяю над далекими Вербівцями. Скрізь учувається мені запах свіжоскошених хлібів. Такий реальний, що я заплющував очі й відчував себе посеред батьківської ниви. Напружений слух ловив навіть посвист коси. Хлопці мене й близько до верстатів не підпускають, бо в такому стані легко міг покалічитися. Так тривало близько двох місяців. Щоночі літаю вві сні до рідних Вербівців, найкращого в світі села…
Конвой, пси, десяток в’язнів, степова дорога… Ведуть на суд до недалекого містечка. Пообіч височіють новобудови, пнуться до сонця молоді деревця, гомонить дітвора. В коридорі суду конвоїри квадратом обступили в’язнів. Старший лейтенант називає прізвища. Мене викликають третього. За столом два офіцери й жінка. Коротко переповідаю історію, вигадану десять років тому для слідчих у Городенці й Станіславі. Вони мені по писаному про Карпати, сотню Орлика, а я їм своєї торочу. Хоча ласки особливо не пасу. Кілька місяців до десятьох років можу вже домучити. Проте й не пискую дуже, бо кожен день у неволі — вічність. Наговорилися самі, вислухали мене. Вийшли до сусідньої кімнати. Сиджу в залі, чекаю на присуд. Заходять.
— С сєводняшнєва дня ви счітаєтєсь нє ґражданіном, а таваріщєм.
Не сказав би, що відразу ж відчув себе отим самим їхнім «таваріщєм», та й радості особливої не відчув.
Невільна воля
Повертаємося назад до табору. Всі звільнені. Мой, дивимося, а наші конвоїри позакидали за спини автомати, йдуть вперемішку з в’язнями, чи то пак, уже не в’язнями, файн
і хлопці, виявляється. Навіть пси не гарчать, ластяться коло наших ніг. Дорогою з’ясовується, що той — із Львівщини, той — зі Станіславщини, а той — із Тернопілля… Молоді солдатики розповідають, як щодня нацьковують їх командири на в’язнів, як пильнують за ними, щохвилини погрожуючи неволею. Нелюдська комуністична система страшенно гнула й ламала юні душі.
Того ж таки дня звільненим оформили проїзні документи. Хлопці щиро тішилися за мене: швидко зібрали більш-менш пристойну одежину, бо жодних речей я не мав. Весь мій табірний набуток — обморожені ноги, хворі легені та набір різних болячок. На них сталінські концтабори були вельми щедрі. Але слава Богу, що повертаюся додому живий і цілий. Уже вкотре прощаємося з друзями й виходимо на вахту. Раніше здавалося, що як тільки вирвуся за колючі огорожі, птахом полечу додому. А оце вийшов — ноги не несуть. Тисячами невидимих ниток тримає згадка про друзів-невільників. Конвоїри на вишках зубоскалять. Ідіть, мовляв, хутчій на станцію.
Стриженоголовий гурт викликав у приміщенні вокзалу великий переполох поміж пасажирів. Начальник КВЧ хутенько оформив квитки, провів нас до поїзда, навіть тицьнув кожному на прощання пухкеньку руку. Зрештою, людиною він був непоганою. Як тільки з’явилися ми в переповненому вагоні, майже всі місця вмить звільнилися. Правда, подорожній люд поступово знову наповнив вагон.
Москва зустріла нас гуркотом транспорту й людським мурашником. Закортіло подивитися на столицю червоної імперії, бо коли ще випаде така нагода. Кілька хлопців залишилося на вокзалі в черзі. Ми походили містом, поштовхалися в людському натовпі й через кілька годин повернулися на вокзал. Прийшли саме вчасно. Наші зчепилися з московськими злодіями. Без зайвих розпитів дали роботу кулакам. Урятувала бандитів міліція. Перевірили наші документи. За наказом старшого молодий міліціонер зібрав у нас квитки й поцокав обцасами до кас. Через неповну годину ми вже їхали в Україну. В Києві гурт переполовинився.