Танцюра припав мені до вподоби. Того часу дати прихисток «бандері» наважувався не кожен керівник. Либонь і я йому чимось сподобався, бо без зайвих розпитів дав мені пару гнідих, щоби перевезти майно й дружину з дитям. Їду розвезлим весняним степом. Віз по осі грузне в масний чорнозем, колеса набирають землі, ледве крутяться. Мушу щокілька сот метрів чистити, бо коненята геть змокріли. Але на душі весняно-весняно. Так буває від зустрічі з доброю людиною. У тих, кого тривалий час несправедливо цькують, загострене чуття добра і зла. Я ті речі сприймав оголеним нервом.
До Старої Дереви ми відбули чималим гуртом — Михайло Остафійчук, Петро Стефанюк, Михайло Масевич, Юрко Голинський із донькою Доцею, Ярослав Стефанюк із дружиною Марією й Федір Петрущак із Вікна. Довго умовляти хлопців не довелося. Того ж таки дня покинули Новоукраїнку. Прибули до сусіднього села пополудні. Біля колгоспної конюшні нас чекав голова, оточений гостроязиким жіноцтвом. Хутко розхапали хлопців по квартирах. Ця собі бере «етого», та «етого», ота «етого»… А мені, хоч сядь і плач. Знову лишилися з дружиною та сином збоку. Стою й позираю на голову. Той лишень усміхається під ніс.
— Нічого, Миколо, побачиш, вони ще проситимуться до тебе на квартиру.
Нам дали кімнату в хаті баби Маші, яку чомусь прозвали Передріглаз. Стара поставила єдину умову. Муситиму інколи вартувати за неї в колгоспному курятнику. Я відразу ж погодився. Після невеликого ремонту поселилися в старій хатині. Масевич і Яремчук лишили по собі саморобні канапи. Спати було де. По кількох днях ми вже мали квартирантів. Прийшли Петрущак із дружиною й Петро Стефанюк. Щось там не поладили з господарями. Перебивалися в нас, доки не підшукали собі житла.
Роботу маємо всі. Дружина — в ланці, син — у дитячому садочку, я працюю будівельником. Правда, згодом бриґадир умовив мене стати їздовим. Дав мені пару волів. У тебе, мовляв, дитина. Треба її ліпше годувати, та й ви обидвоє хворі. Працюватимеш у колгоспі, заодно й людям щось підвезеш. Матимеш якесь яйце, масло, молоко… Я все про вас, знаю, бо з КГБ дали вказівку за вами стежити…
Хоча хлопці з мене й кпили, коли погейкував на круторогих, та жилося нам несогірше. Бриґадир добре порадив. Заробляв я краще від своїх односельців. Час від часу повертаю до дитсадка. Син, як загнане вовченя, завжди побитий, у пірваній сорочечці. Не вельми пестили «бандерівське» дитя вихователі, а за ними не давали йому спуску й діти. Прикро було дивитися на те все, гірко ставало до сліз, що нічим не міг допомогти власній дитині.
Посеред жнив дружина з сином виїхали в рідні краї, позаяк роботи в ланці через сильну посуху не було. Я ж повернувся додому пізньої осені з заробленим збіжжям. За нього вторгували собі телицю й заходилися ґаздувати в рідному селі.
Недорозтрачені в сталінських таборах молодість і здоров’я остаточно загубили з дружиною в колгоспно-кріпосницькій неволі.
Нелегко нам велося, бо й хворіли часто, і смерть рідних та близьких додавала рубців на зранених душах, і тавро «ворогів народу» давалося взнаки. Жили здебільшого вірою та надією. Вірою в Господа і торжество справедливості, надією на власну незалежну Державу. Слава Богу, дочекалися. Немічні тілом, ми знову помолоділи душею. З трепетом і тривогою спостерігаємо за подіями в юній, з кволенькою незалежністю Українській Державі. І не шкода нам ні змарнованих літ, ні підірваного здоров’я. Безліч разів ладні ми й тисячі нам подібних померти, щоби тільки збулася свята мрія мільйонів українців. Щодня благаємо Господа, щоби дав нашому знедоленому людові єдності й розуміння, а керівникам — державної мудрості. Снимо тим часом, коли Україна насправді стане Державою — Соборною, Незалежною. Свято віримо: час той не за горами.
Вербівці — Коломия, 1990–1991.
СМЕРЕКОВИЙ БІЛЬ
Документально-художня повість
Був наказ: до походу! До зброї —
Україна розп’ята в вогнях!
Кожна хата родила героїв,
Месник руку могутньо підняв.
Марко Боєслав
Кров пролита не пропаде,
зродить нива —
Буде, буде Україна ще
щаслива.
«Сонце зійшло»
Наприкінці березня 1944 року до Корнича й інших сіл довкіл Коломиї вступила Червона армія. За вояками рейху тільки задиміло. Німецькі порядки в селі змінилися совітськими. Хлопців 1927 року народження брали на військовий вишкіл до Замулинців. Я теж потрапив до числа вишкільників, які невдовзі мали поповнити лави Червоної армії. Одного дня повз Замулинці перейшов великий відділ УПА. Казали, що то курінь Скуби. Було то в серпні. Курінь пройшов так організовано й швидко, що ми й не почули присутності неподалік села такого великого числа повстанців. Зате москалі й «стрибки» порозбігалися, хто куди, хоча партизани ніколи не чіпали червоноармійців. Без попередньої підготовки й команди ми не встигли приєднатися до стрільців, що вже вступили аж до Тростянки, хоч момент був дуже зручний.
Вишкіл більшовики негайно перевели до П’ядиків, що з протилежного боку Коломиї. Там нам видали навіть зброю. Правда, незабаром позабирали затвори від карабінів, бо один хлопець поранив себе на посту. Зв’язки в низових структурах ОУН були тимчасово підірвані, й неможливо було організовано, зі зброєю втекти до УПА. Та й охороняти допризовників останнім часом стали аж занадто пильно. З допризовного вишколу мене незабаром відкликали, позаяк подав заяву до Коломийського педучилища.
Народився я 1927 року в убогій сім’ї. Ще цілком хлоп’ям ходив у двір до панів на роботу. Полов ниву, водив коні…
Пані Татарчук походила, здається, з вірмен. Стара була добра й лагідна, зате донька її — повна протилежність матері — люта й погордлива. Обрядів пани дотримувалися польських, римо-католицьких, та ми, дітлахи все одно ходили до них на Різдво колядувати. Стара пані давала нам по чотири злотих, молода ж навіть слухати не хотіла колядок.
Батьки мої працювали в панів за дев’ятий-десятий сніп. Пані прихильно ставилася до працьовитих селян. Давала їм змогу запомогтися на власну господарку. Страшенно не любила пияків, нероб, злодіїв. А була вона дуже заможна. Тримала величезний млин, а ґрунту мала втричі більше, ніж усе село. Правда, вона охоче продавала землю селянам. Мій тато теж купив у неї півморґа ґрунту, як заробив трохи грошей на рибі. Ловив її локаткою в Пруті й продавав жидам до Коломиї.
У Корничі кілька ґаздів бавилися комуни. Були, мабуть, членами КПЗУ, бо читали різні видрукувані за «залізною завісою» книжечки. Я, малий, приходив до них частенько й не раз чув, що незабаром зійде сонце зі сходу. Мене ті слова страшенно зацікавили, тому якось запитав тата, що то за таке сонце.
— Міську, — відповів батько, — якщо те сонце тут зійде, то спалить усіх нас на попіл.
Тато мій перебував якийсь час на Великій Україні й уже трохи на тому розумівся.
У вересні тридцять дев’ятого «сонце зійшло». Прийшли обідрані, голодні… Моя мама, свідома українка й щира патріотка, відповідно виховала й мене. Подивився я на те задрипане військо й поклявся мамі, що ніколи не служитиму в Червоній армії. Клятви не порушив. У селі небавом відновилася школа, і я пішов до п’ятого класу. Чотири класи закінчив за Польщі. Мене, як найпроворнішого, призначили старостою класу. На тринадцять учнів було чотири піонери. В релігійні свята до школи ходити ми відмовлялися. Як староста я був ініціатором тих відмов. Учився добре. Директором школи був Зельський. З учителів пам’ятаю Марію Нухимівну, Марію Ониківну, що була завпедом. Вона дуже любила мене «виховувати». Мала величезні кулацюри, тому я не дуже розпускав при ній язика. Казала, що таким, як я, не місце в Радянському Союзі. Але це не завадило їй втекти з німцями сорок четвертого. За німців я закінчив сьомий клас і вступив до ремісничої школи, але за місяць до іспитів змушений був її покинути.