З хлопцем із Печеніжина ми поверталися зі школи. У самому центрі Коломиї дорогу нам перепинили два ґестапівські офіцери. Перекинулися між собою кількома словами й вихопили з кобур пістолети. Стріляли в мого товариша. Хлопчина коротко йойкнув і вхопився за серце. Крізь пальці сочилася кров. Він повільно осідав на бруківку. Страх зірвав мене з місця. Над головою засвистіли кулі. Не знаю як, але від гітлерівців я все-таки втік. Опам’ятався вже аж на околиці. Згодом довідався, що хлопець той належав до ОУН. Щоби не зустрічатися з ґестапівцями, я перестав ходити до ремісничої школи. Сорок третього року вступив до ОУН, бо хотів дати відсіч знахабнілим наїзникам. Вибрав собі псевдо Явір. Разом з іншими ровесниками відбув у селі військовий вишкіл. Займалися підготовкою вночі у лісі, покрадьки від фашистів. Керував вишколом Василь Антонюк на псевдо Крилатий. Згодом він потрапив на Львівщину, де був у сотні чотовим, відтак знову повернувся на Станіславщину. Загинув у Коршівському лісі, перебуваючи в боївці СБ.
Якось біля самого Пруту впав німецький транспортний літак. Чомусь не дотяг до близького аеродрому, мабуть, через страшну віхолу. Ми, хлопчаки, кинулися чимдуж до нього. Біля літака тупцювали з тридцятеро озброєних солдатів вермахту. Нас було восьмеро беззбройних хлопців. Перелякалися, аж жижки затряслися. Солдати залюбки могли нас перестріляти. Проте німці побачили зграйку хлопчаків і гукають: «Комен, комен!». Наше щастя, що серед них не було ґестапівців. Німецькі вояки відпустили нас, як ми показали їм переправу.
В Організації я мав завдання просте — носити штафети. Залишав їх у вказаному місці. Часто переводив провідників із Корнича на Вербіж, Пилипи, Грушів. Терен знав добре, чудово орієнтувався найтемнішої ночі. Ніколи не цікавився, кого веду, бо це суворо заборонялося. Однієї ночі поставили мене на стійку край села з грушівського боку. До Грушева понаїздило повно німців на машинах. Я мав повідомити підпільників, якщо фашисти повернуть на Корнич. Ніч видалася навдивовижу місячна, і я був чудовою мішенню посеред поля для німецьких вояків. Це розумію тепер. Тоді ж стовбичив при дорозі й до болю в очах вдивлявся в засніжену дорогу. В селі колядували. Було святково, незважаючи на війну. На щастя, німці на Корнич не повернули. Великими групами вони їздили селами й виловлювали свідомих українців, а найдужче — націоналістів. Нерідко їм допомагали місцеві вислужники.
Хата Миколи Пустовара, що мав підпільне псевдо Пан, часто слугувала за пристанище багатьом провідникам ОУН на наших теренах. У ній збирався Крайовий провід. Нерідко до Пустовара навідувалися Василь Андрусяк — Ґреґіт-Різун та його соратники. Там обговорювали плани створення військових формувань у нашому краї для збройного спротиву німецьким наїзникам.
Одного разу ґестапівці заарештували Ілька Нижника. Прислужився цьому чекістський аґент в ґестапо Глібка. Чоловіка зв’язали й кинули, мов дровеняку, на сани. Ількова тета якраз несла молоко до молочарні й чисто випадково побачила все на власні очі. Кинулася до хати, де було повно провідників, і здійняла рейвах. Пустовар хутко накинув на плечі кожуха, вхопив ґранату й із пістолем у кобурі кинувся виручати товариша. Як його випустили самого? Чому ніхто не поспішив на допомогу? Бог їх знає.
Ґестапівці покинули змотузованого Нижника в санях на околиці Коломиї. До варти приставили поляка, що був на службі в німців, а самі подалися по нові жертви. Пустовар підбіг до саней і скерував на охоронця пістолет. Але зброя затнулася. Підпільник дістав трему й замість того, щоб напасти на вартового, розвернувся й кинувся тікати. Вартовий ухопив автомат і випустив йому в спину довгу чергу. Тяжко поранений Пустовар стогнав на дорозі, а зв’язаний Нижник, що чув цей стріл, але не знав, чим то все скінчилося, просив хутчіш його розв’язати. Вволити його просьбу вже не було кому. Ґестапівці, мов гончі пси, примчали на постріли. Пошаркотіли про щось коротко між собою й незабаром привели Григорчука, якого ще сонного запопали у Воскресінцях. Дали йому грубезну палицю й заставляли добити пораненого. Той навідріз відмовився, за що тут же дістав кулю в голову. Другим пострілом добили напівживого Пустовара. Впійманого Нижника розстріляли трохи згодом. Ґестапівці тотально нищили членів ОУН.
До педучилища вступило нас із Корнича вісім хлопців. Усі жили однією дружною компанією в гуртожитку. В суботу по заняттях разом ішли додому, в понеділок вранці поверталися до міста. Поспішаємо якось у понеділок на навчання. Повернули до гуртожитку, щоби залишити деякі речі. Назустріч вибігли схвильовані дівчата, а Підвербецька з Городенківщини попросила чимдуж утікати, бо більшовики забирають до Червоної армії. Вдруге повторювати не треба було. Більше в Коломиї нас не бачили. Відтоді ми з хлопцями стали переховуватися в селі. Я не мав ще й сімнадцятьох, бо народився наприкінці грудня. До війська було ще зарано. Проте більшовики на те не зважали. Хапали наших юнаків і везли на гарматне м’ясо. Майже весь призов сорок четвертого року з наших країв потрапив до Латвії й загинув там як не на мінних полях, то від німецьких снарядів. То був один зі способів навмисного винищення українців. Точнісінько так тридцять дев’ятого польські воєначальники кидали кавалерійські полки з українських вояків із голими шаблями на німецькі танки.
Незабаром зі мною зв’язалася сестра Василя Пустовара, майбутнього ординарця сотенного Спартана. Ганнуся була зв’язковою в Організації. У якімсь часі вона звела мене зі своїм братом.
Я підкидав плугом стерню в полі. З недалеких Карпат уже дихало зимою. На долах ще було досить тепло. Тільки нічні приморозки нагадували, що вже пізня осінь. Я вйокав на коней і мугикав собі під ніс щось веселеньке. Дивлюся, ланом прошкує дівчинище. Здивувало мене, що такої непевної пори ходить полем сама. Наблизилась. Я глядь, а то Василь виблискує білими зубами. Каже, що в жіночій вбері безпечніше переходити між селами. Я дав коням корму, щоби спокійно погомоніти з товаришем. Пустовар уже стрілець УПА. Нещодавно ввійшов до новоствореної диверсійної групи «Залізна п’ятка». Нині вона називалася б групою особливого призначення. Підлягала безпосередньо окружному провідникові та входила до його почту. Окружним на той час ще був Сталь. Група виконувала надзвичайно важливі та складні доручення окружного проводу. Члени її діяли сміливо й зухвало. Я й сам якийсь час був стрільцем «Залізної п’ятки».
Командував спецгрупою Чапай. Якось він одержав від Бориса, який саме став окружним провідником, наказ звільнити провідницю, що потрапила до рук енкаведистів. На допитах чекісти перестаралися й замордували бідолашну ледь не до смерті. Але вони потребували від провідниці інформації, тому дали її на лікування до шпиталю в Коломиї. Начальником того шпиталю був полковник, мабуть, ставленик енкаведистів, бо доповідав їм про найменший трафунок у своєму закладі.
Борис лагідним голосом пояснював нам завдання. Елеґантним жестом зняв із голови петлюрівку. Світле волосся зачесане набік. Походжав перед виструнченими стрільцями з німецьким автоматом на плечі. Спокійний м’який голос дуже пасував до округлого хворобливого обличчя. Слова були дохідливі й переконливі. Передніше мені доводилося бачити Сталя, якого Борис змінив на посту окружного провідника. Той був міцний, здоровий. Чорне волосся, твердий голос і чіпкий погляд надавали йому суворості. В бесіді був лаконічний. Сталь здавався трохи молодшим від Бориса, що мав з вигляду років під тридцять. Ходила чутка, що він пішов провідником Буковини. Борис часто бував у Вербіжі, а також в Іспасі.
Наша невеличка група рушила з Вербіжа долинами на Коломию. До лікарні треба було подолати добрячий шмат дороги. Йшли швидким кроком, не дуже криючись. Форма на нас червоноармійська. Озброєні автоматами й кулеметами. Дванадцять стрільців розтяглися довгим шнурком. Попереду дріботіла дівчина-розвідниця. До лікарні дійшли без пригод, хоча кілька разів близько стикалися з озброєними москалями. Чапай добре знав російську, і ми легко викручувалися. Виправка ж і обмундирування в нас були кращі, ніж у зустрічних червоноармійців. Тож вони дивилися на нас шанобливо, коли наш «таваріщ капітан» Чапай недомовками давав їхньому командирові зрозуміти особливе завдання нашого «отдєлєнія». Дорогою в одній хаті почули п’яні московські крики й співи, їм вторували сусідські пси, яких чекісти не встигли ще винищити. У возі на подвір’ї розметав руки й ноги п’яний солдат. На клюпаку висів його автомат. Солдатисько хропів, аж кури кудкудакали. Чапай висмикнув фінку й блиснув очима. Проте стримався. Ножа заховав, а таки шмигнув на подвір’я і вхопив із воза автомат. Повернувшись, дав трофея комусь зі стрільців. Усе відбулося так швидко, що ми не встигли навіть здивуватися. Відчайдух був наш командир надзвичайний.