Заквартирували в хаті у поляків. Хтось із сільських більшовицьких вислужників утік і замельдував енкаведистам. Але він гадав, мабуть, що в село зайшли малі підвідділи УПА. Москалі швидко заалярмували три взводи й хотіли зненацька ввірватися до Рудник. Енкаведисти були великі мастаки раптових наскоків великою силою на дрібні групи повстанців. Діставши сигнал від своїх аґентів, вони хутко сідали на вантажні авта й мчали, мов зграя голодних вовцюг, аби розтерзати слабку жертву. Розвідки здебільшого не проводили. Надто вже були впевнені у власній перевазі.
Ми бачили, як швидко пригуркотіли від Заболотова вантажівки з червонопогонниками. Дебелі вояки хвацько пострибали з кузовів, звично розтяглися в довгий ланцюг і сягнисто закрокували в наш бік. На ходу встигали навіть перемовлятися. Іржали, мов жеребці на пасовиську, ось-ось почнуть брикати. Ця річ для них була така буденна і, як їм здавалося, легка, що не дуже й крилися. Поводилися, наче обкомівці на полюванні в колгоспі. Щоденні вбивства притупили в них передчуття власної погибелі, притаманне нормальним людям. Гадали, либонь, що заскочать зараз якусь недобиту чоту й швиденько з нею впораються. Не вперше… Ми дивилися на червонопогонних лобурів, що мчать до смертельної пастки, мов щурі, очманілі від запаху крові.
Одностайний залп кількох сотень за лічені хвилини з трьох взводів залишив живим лише одного сержанта. До нього підбіг з автоматом чотовий Довбуш. Сержант, не гаючись, здійняв догори руки й закричав, що він теж українець. Правою рукою в нього стікала кров. Довбуш вийняв із його кобури пістолета і вказав ним червонопогонникові напрямок, звідки той щойно так самовпевнено прошкував. Не вірячи в порятунок, бранець дрібно кліпав баранячими очима. Довбуш мовчки кивнув на пораненого головою і хтось із стрільців заходився бандажувати переляканому сержантові руку. Правда, бурмотів при цьому, що радше витратив би на більшовика кулю, аніж марлю. Той задкував, задкував якийсь час, аж доки не дременув городами, аж за ним зашуміло… Стрільці проводили його протяжним свистом і порадили завернути до Пруту й виполоскати штани. З гумором у повстанському товаристві було все гаразд.
Збуджені легкою перемогою стрільці готові були тієї ж миті піти на Заболотів і взяти його приступом. Але командири хутко отямили найгарячіших. Впала команда зайняти оборону. Кожен стрілець завмер на визначеному місці. І дуже вчасно: від Заболотова зловісно гуркотів рейками невидимий поки що потяг. За мить із-за скруту вигулькнув чорнодимний паротяг. За ним довгою коричневою гусеницею повзли вагони. У неоперативності чекістів аж ніяк не звинуватиш. Місткі вагони вивергали на ходу зі своєї утроби криваву лавину червонопогонників. Стрільці налаштували петеери, що їх «подарували» нам у Яблуневі «істрєбітєлі», коли полохливими зайцями розбігалися геть. Кількома влучними пострілами з протитанкової зброї повстанці змусили потяг завмерти. Чорне досі поле густо зачервоніло погонами. Під прицільним вогнем наших скорострілів червонопогонники борсалися на городах, наче колорадські жуки.
Повстанські курені зайняли вигідну позицію на високому пагорбі. Більшовикам доводилося розтягатися в бойові лави під ураганним вогнем. Втрат зазнавали непомірних. Оскаженілі командири замість того, щоби дати солдатам прихисток за залізничним насипом, гнали їх чистим полем під повстанські кулі, як биків на бойню.
У розпалі бою в правий фланг нашої оборони почав раптом бити міномет. Ще перед першим наступом енкаведистів полем трясся возом якийсь дядько. Сива коняка тягла щось накрите старою веретою. Дядько удавано байдуже поцвьохував поруч із возом батогом. Та його награна байдужість впала в око комусь зі стрільців. Під веретою вгадувався міномет. Тихий прицілився в їздового з кулемета. Але стріляти йому не дозволили. А якщо то справді сільський господар? Тим часом фірман зник у лісовому чагарнику. Тепер уже зрозуміло, що то був за дядько. Зрозуміла й безпечність перших енкаведистів. Сподівалися, вочевидь, позбирати тільки трофеї після мінометної обробки нашого становиська. Не так вийшло.
Ще до мінометного обстрілу виявилося, що я забув кулеметну стрічку з набоями. Доповів Тихому. Ройовий зробив круглі очі й мовив, що за це — розстріл. Хоч я і пробув уже якийсь час в УПА, час від часу в мені прокидався хлопчак, яким я ще тоді насправді був. Діватися було нікуди. Бігом кинувся по забуті набої. Енкаведисти, що вже оговталися, озлоблено шпарили з автоматів і кулеметів. Здавалося, що в природі, окрім тріскотіння зброї, нічого не існує. Я мчав, ледь не вискакував із завеликих мадярських черевиків. Роєм розлючених ос переслідували мене чекістські кулі. Перед самим порогом розривна куля влучила в казанок у моїм заплічнику, тільки друзки посипалися. Ще встиг подумати, що отак розлетілася б моя голова, і вмить переметнувся через високий поріг. Перелякані поляки лежали на підлозі долічерева. Над їхніми головами тонко посвистували кулі, що досить таки часто залітали через вибиті вікна. Без зайвих балачок ухопив стрічку і де напригінці, де поповзом — назад до своїх. Бій клекотів. На допомогу червонопогонникам прибула машинами свіжа підмога. Стріляли ми дуже ощадливо, бо набої швидко миналися.
Із настанням темряви наші сотні одна по одній стали вицофуватися з бойових становиськ. Робили це так організовано й безшумно, що чекісти нічого й не запідозрили. Вони ще добряче намерзлися на вкритому памороззю полі, допоки вихопилися на крутий берег, який ми вже давно покинули. Ще довго дірявили нічну пітьму спалахи пострілів. То червонопогонники, не розібравшись, влаштували поміж собою шалену стрілянину. Повстанські відділи були вже недосяжні для їхньої зброї. Сотня Гамалії втратила двох стрільців, два були поранені. Один із поранених був родом із Березова. Помер біля рідного села.
Тієї ж ночі більшовики ще раз повторили маневр із возом. Сотня зупинилася в лісі на перепочинок. Чуємо, згори клепає буксами віз. Більшовицький розвідник був зодягнений по-гуцульськи. Наші стійки пропустили його. Та як тільки віз зник за деревами, стрільці за командою вишикувалися пообіч дороги. Розвідник, очевидно, мав при собі передавача, бо незабаром із-за горба, звідки він нещодавно виїхав, загарчали моторами танкетки. Сотні сторожко рушили догори. Назустріч колонам повстанців глибокою лісовою дорогою повзли темні броньовані чудовиська. Обдавали стрільців гарячим диханням і смородом пального. Курінний Книш, який під час гарячого бою гасав, мов Юрій-змієборець, на білому коні, йшов посеред стрільців і закликав до тиші. Довжелезною грімкотливою гадюкою колона бронетехніки посунула вдолину. Наші сотні, що ховалися за густими деревами, розминулися з більшовиками без бою, хоча стрільці стискали в руках протитанкові ґранати. Команди до бою не надійшло. Книш беріг життя молодих вояків.
На місці, де кілька хвилин тому перепочивали повстанці, двигнули горами ґранатні вибухи, люто зататакали ручні скоростріли. Більшовики воювали з лісовими духами. Завдячуючи кмітливості своїх зверхників, повстанці без жодних втрат вибралися з чекістської западні. Моста підірвати не вдалося, бо енкаведисти стягли туди великі сили й довелося б платити занадто дорогу ціну.
Наш загін заквартирував у Кривобродах. Уранці попрокидалися, а гори виблискують білюсіньким свіжим снігом. Наші відділи вчасно вибралися з рівнинної безлісої місцевості, не залишивши за собою слідів. У Кривобродах відпочивали два дні, відтак знову прихистив нас Космач.
У якомусь часі по згадуваних подіях під горою Ґреґотом розгорівся запеклий бій. Там заквартирував курінь Скуби. Сотня Гамалії чимдуж поспішила на допомогу. Доки підоспіли, бій уже вщухав. Стрільці хутко налаштували тяжкі скоростріли й посилали навздогін енкаведистам щедрі черги. Після бою ми роздивилися становисько куреня Скуби й вжахнулися. Довкіл валялося багато вбитих повстанців. Як з’ясувалося, в курені був зрадник, який потайки привів більшовиків до самісінького партизанського табору. Він видав чекістам розташування стійок, гасло й інші таємниці. Ворог безшумно познімав стійкових, нишком проник до табору й захопив сонних стрільців зненацька. Скориставшись короткою панікою, більшовики повбивали багатьох повстанців. Проте Скуба з властивими йому спокоєм та оперативністю таки організував оборону. Стрільці дружно вдарили з усіх стволів. Ворог очманіло кинувся тікати. На поляні валялося чимало вбитих енкаведистів, але це нітрохи не гамувало болю тяжкої втрати.