У лютому 1945 року наша сотня здійснила рейд із Космача до Жаб’євського району. Перехід був надзвичайно важкий. Снігу насипало по груди. Від лютезних морозів тріскали дерева. Ліси стояли, наче мертві. Не чутно ні птаства, ні звірини. Оперувала сотня в районі сіл Перехресного, Шикманів, Головів. Неподалік Перехресного обладнали засаду на чекістів. Настелили на сніг хвої й пролежали цілу ніч. Та більшовики не потривожили нас своєю присутністю. Їхній численний загін пройшов іншою дорогою. Втім, відплати вони не уникли. У тому місці на зайд чекали стрільці куреня Недобитого. Наша сотня, як не поспішала на гучні постріли, підоспіла занадто пізно. З чекістами курінь Недобитого впорався швидко і без жертв. Рештки ворожого загону рятувалися панічною втечею. Вцілілі енкаведисти покидали зброю й набої та стрімголов кидалися в глибокі сніги, смугуючи білосніжний схил височенького пагорба. Переслідувати їх невлежаним снігом ніхто не збирався. Стрільці обвішалися трофейною зброєю, мов гендлярі на ярмарку. Кожен ніс на собі по кілька автоматів чи карабінів. Захоплених набоїв лічити не стали. Енкаведисти ретельно готувалися до вилазок на повстанські бази й із надлишком запасалися всім, що несе смерть…
На полонинах сотня простояла два тижні. Великої загрози не було, зате діймали голод і воші. На додачу до всього комусь із наших зверхників забаглося нагадати стрільцям військовий вишкіл. До того всього, я ще й, на лихо, заслаб. Мав високу гарячку. Фельдшер помацав задубілими пальцями пульс і визнав мене симулянтом. Цього ще мені бракувало! Разом з іншими стрільцями дістав карної муштри. Проводив її ройовий Совіт. Покарані стрільці мусили виконувати його улюблену команду: «Бігом долів!» Глибочезним незамерзлим снігом важко бігти рівниною, не те, що з крутої гори. Я навідріз відмовився виконувати команди ройового, затявся, гейби віл, хоч ріж мене. Впертий був надзвичайно, а ще мав уроджене відчуття справедливості. Та й молодість давалася взнаки. Штрафників зібралося душ зо двадцять. Я сів на пеньок й ані руш. Хлопці видивилися на мене повними страху очима. Я поміж них був наймолодший і найнерозсудливіший. Совіт каже, що змушений буде доповісти про відмовника сотенному. За це по голівці не погладять. Хай буде, що буде, наполіг я на своєму, мовляв, я також крутого замісу. Насувалася буря. Проте сотенний Гамалія навдивовижу спокійним тоном розпорядився поміряти мені гарячку. Майже сорок градусів! Увечері я лежав у теплій хаті майже без пам’яті.
Наприкінці березня 1945 року курені Книша, Недобитого й Маніва, який замінив Скубу, підійшли до Шепота. Скуба в той час уже став командиром загону. В селі стояло кілька великих відділів енкаведистів. Розділяв нас глибокий непрохідний яр. Хоча стрільці й намагалися ступати якомога тихіше, більшовики незабаром нас виявили. Їхні снайпери часу не гаяли. Кілька куль вп’ялося в бук, за яким я стояв. Дерево потекло соком-слізьми. Якоїсь великої шкоди через яр ворожі сторони заподіяти одна одній не могли. Наші сотні за той час здійснили хитрий маневр: обійшли яр й оточили москалів у селі. Ті забігали в паніці крутими вуличками. Проте в одному місці все-таки прорвали нещільне стрілецьке кільце і з втратами вирвалися з оточення. Повтікали стрімголов на Жаб’є. Наступного дня вранці наші відділи почали виходити з Шепота, бо надійшов сигнал, що чекісти сунуть на село великою силою. Москалі увійшли до Шепота і стали підбирати трупи своїх солдатів. Убитих спалили, щоб люди не бачили їхніх втрат. Про це розповіли згодом селяни.
В одному з боїв наші стрільці захопили у Коршеві на залізничній станції двох більшовицьких постових. Обидва солдати забажали стати повстанцями. Їх прийняли до сотні. Під час бою в Брусторах один із тих вояків у найприкріший момент ударив зі скоростріла по своїй сотні. Підло, у спину, вбив кількох стрільців. Його знищили на місці.
Війна — річ жорстока
Сотні Гамалії, якою вже командував Чабан, і Нечая розігнали «стрибків» у Яблунові й вирушили на Нижній Березів. Там заквартирували по хатах. Стрільці падали від утоми й світилися наскрізь від голоду. Наш рій зупинився в хаті край села. Господиня наклала варити кулешу. Жінка засипала кукурудзяне борошно на окріп, помішувала його дерев’яною ложкою, а ми глибоко вдихали смачний запах страви й ковтали слину. Втома повалила вояків кого де, але гострий голод заснути не давав. Нагло заалярмували стійкові. До села вступили енкаведисти. Йшли врозбрід, поступово розтягаючись у широкий ланцюг, з автоматами напереваги. Стрільців із хати, мов вітром здуло. Господиня теж проворно кудись заховалася. Посеред хати чипів тільки я. Затявся, будь-що-будь, зварити кулешу. Хлопці з мого рою позалягали за берегом. Татакання скорострілів сповістило про початок бою. Підперши сінешні двері зсередини міцним колом, я доварював кулешу. Десь на городах галалакали москалі. Гулко бахкали кріси й тарахкотіли автомати. Тим часом я вивернув на якусь білу шматину гарячу кулешу, загорнув її в широкий рушник і вкинув до заплічника.
Повз хату тяглася копана дорога. На неї я й вишмигнув із сіней. Пригнувся за берегом і став розмірковувати, як дістатися до своїх. Над головою фівкають кулі. Дивлюсь, на дорозі за закрутком стоїть бунчужний Тріска — Чепига з Кут. Аби дістатись до сотні, треба перебігти досить широкий вивіз, по якому скажено луплять із кулемета більшовики. Тріска мав трохи заячу натуру й не наважувався пересікти прострілювану місцину. Побачив мене й відразу ж:
— Ви чого тут?!
Я відповів йому тим самісіньким запитанням. Бунчужний підганяє чимдуж бігти до своїх, а я відрізав, що кулемет стріляє не квасолею, треба все зважити й прикинути. Коли скоростріл трохи притих, я тільки блиснув через вивіз. Кулі зашипіли навздогінці біля самих моїх ніг. Цим скористався Тріска й теж переметнувся через дорогу. Та лишень я упав за великий камінь, як на мене накинувся ройовий Тихий:
— Ви де були, друже стрілець?!
А я йому:
— Друже ройовий, є кулеша, бринза. Чого ще хочете? — і стенув плечима з гарячим наплічником. Тихий для порядку ще щось буркнув, але очі його вже сміялися, бо з мого наплічника курилося, мов із паровоза. Хтось зі стрільців порадив мені не висуватися, а то енкаведисти подумають, що парує не кулеша, а «максим». Варити кулешу під обстрілом могло збрести в голову тільки такому шалапутові, як я. Бій тривав недовго. Заднє забезпечення нашого відділу щільним кулеметним вогнем притисло більшовиків до землі. Сотні тим часом потихенько вицофували зі села. Через Великий Ключів, Мишин ми перейшли до Іспаса. Там і заквартирували надовше. Кулешу їли в Іспасі ще теплу. Хлопці кепкували з мене, мовляв, Пліт використав кулеметний вогонь, аби зварити в наплічнику кулешу.
До їжі я з дитинства був трохи вибагливий. Цибулі не вживав узагалі. Але з кожним днем у сотні з харчами ставало сутужніше. Брати щось у господарів пресуворо заборонялося. Селяни теж бідували. Голод не пан. Навчився їсти все. Одного дня так зголоднів, аж живіт до хребта прилип. Дивлюсь, а Кіт, немолодий стрілець, сало з хлібом і цибулею наминає. Прошу в нього поділитися. Старий гуцул знав, що цибулі я не їм, тож дав мені цибулину й окраєць хліба. Я наминав, аж за вухами лящало. Привчив таки мене бувалий вояк до цибулі.
Хвороба безжалісно косила молодих і старих повстанців. Умов належних для лікування не було, ліків обмаль. Звалився з ніг і я. Тиф. Цілий місяць провалявся в гарячці в старенькій хатині у Великому Ключеві. Як тільки трохи зіп’явся на ноги, подався по зв’язку до Іспаса. Там ще якийсь час підліковувався, переховуючись від чекістських облав, доки не зв’язався з хлопцями з боївки Служби безпеки. Тут було чимало моїх односельців. Із ними придибав до Корнича. Намовляли мене іти до них, але я відмовився. Звик до сотні, до порядку в УПА, як би там не було важко.