Надія на ліс, темряву та власні ноги. Наша невеличка група із всюдисущим Чапаєм добігла до прямовисної скали. Мене огорнув страх, бо кам’яна гора здалася посеред ночі неподоланною. Ззаду наростала стрілянина. Чапай послав в обидва боки по стрільцеві на розвідку. Ми залягли для оборони. Зліва почувся свист. Є прохід! Трохи попітнівши, переводили віддих уже на вершечку скали, недосяжні для більшовицьких куль. Поступово до нас стікалися інші стрільці. Набралося двадцять вісім вояків. Політвиховник Левада, сотенний Білий, два ройові, бунчужний Гуцул, штабісти… Одне слово, група наша складалася наполовину з командирів. Під покровом ночі вирушили в напрямку Галичини. Десь далеко внизу лунали поодинокі постріли. Чекісти стріляли навмання. Із безсилої люті палили в нічну пітьму, позаяк повстанці, мов крізь землю провалилися.
Наш підвідділ упевнено рухався обраним маршрутом. Курс за компасом і картою прокладав Левада. Почало сіріти, як підійшли до якогось села. Удвох із Чапаєм ідемо в передні розшуки. Ройовий із нерозлучним скорострілом. Підходимо до крайньої хати. На городі дідо прикопує картоплю. Коротко перемовилися з ним. Чапай розпитував по-російськи, старий відповідав українською. Ми в червоноармійській формі. Незважаючи на це, старий чоловік видає нам свого зятя, який знається з енкаведистами. Як він нас розкусив? На розмову нагодився сотенний зі стрільцями. Наказав забрати зятя. Ми вивели зрадника з хати. Той ані пари з уст. Дивно…
Сонним селом пройшли швидко й без пригод. На підході до іншого села зайшли до букового лісу. Заквартирували з самого краю. Сотенний суворо попередив про маскування. Дідового зятя прив’язали до бука, аби не втік. Коло нього чергували стрільці. Випала й мені черга. Той проситься до вітру. Над лісом круками кружляють «кукурудзяники». Стрільці поприлипали до дерев, оскільки безлистий осінній ліс був поганим прикриттям. За таких обставин я не міг розв’язати чоловіка. Кажу йому, що втече, а мені — розстріл. Доки пошепки з ним перемовлялися, почув тріск гілок під чиїмись ногами. Ліворуч від мене довгим ланцюгом брели енкаведисти. Я завмер. На становиську злилися зі зброєю стрільці. Крайній солдат пройшов від мене метрів за сім. Я зрісся з грубим буком. Стріляти наказано лише тоді, коли виявлять. Боявся навіть дивитися на енкаведиста, щоби той не відчув спиною мого погляду. Краєм ока зирив за його високою фігурою і благав Бога, щоб широчезний ланцюг чекістів швидше щез у лісі. За тих кілька секунд, що солдат з автоматом проходив повз мене, я встиг і добряче зігрітися, і ще дужче змерзнути. Якимось дивом енкаведисти нас не помітили. Пішли далі вглиб прочісувати ліс. Їхнім командирам не могло й на гадку спати, що повстанці причаїлися з самого краю. Сонце підбивалося до полудня, коли наш невеличкий табір ожив. Чекісти більше не з’являлися. Дідовому зятеві треба було міняти кальсони. Хтось зі стрільців поділився з ним своїм запасом. Аж тепер чоловік зрозумів, що ми ніякі не москалі. Заговорив. Він член ОУН, навіть псевдо назвав. До облави гадав, що перебуває в руках більшовиків. Сотенний швидко порозумівся з ним. Дідо наклепав на зятя зі злості. Чогось вони там не поділили.
У тому лісі ми просиділи до вечора. Коли цілком стемніло, рушили далі. Провадив нас буковинський підпільник. Терен знав добре й чудово орієнтувався вночі. Ми цілком здалися на його волю. По недовгій раді вирішили пройти околицями нічної Вижниці, бо довкруг міста стояли більшовицькі залоги. Перейшли, навіть собаки не почули. Ранок захопив у якійсь болотистій місцині. Затаїлися в густих комишах. Просиділи цілий день, спостерігаючи за інтенсивним рухом військового транспорту близькою шосейною дорогою. Енкаведисти никали тереном, шукаючи повстанців, а ми сиділи у них під самісіньким носом. Дошкуляв голод. Спрагу тамували гнилою болотяною водою. Вночі рух транспорту припинився. Ми тихцем подалися далі. Швидким маршем дісталися присілка на березі Черемоша. Тут заквартирували. Гостинні господарі зарізали підсвинка. М’ясо, сало є, а хліба — ні крихтини. Свинину заїдали яблуками. Навколо виставили стійки. Нікого не випускали, бо довкруг нишпорили чекісти. Уздовж Черемошу стоять московські застави. Вирішили спускатися в темряві з крутого скелястого берега просто у воду. Міцно прив’язали до бука канат — і вниз. Верхолаз із мене нікудишній. З гіркою бідою, обдираючи долоні, зліз із високого берега. На тілі не було місця, яким би не вдарився об твердий камінь. Але ойкати не мав як. Під ногами пінився Черемош. Вода студенюща. Вихопилися на берег і бігом якимось чагарником. Приморозок підганяв. Проводир наш залишився на тому березі. Ми були вже в Галичині й дорогу знали.
Опівночі зайшли до села Білоберезки Кутського району. Заквартирували по хатах. Обклалися стійками. Вільні стрільці повисушували одяг і повкладалися спати. Враз прибігла зв’язкова: в селі совіти. Лементує, немов до села вступила ціла армія. А зайшло лише шістнадцять енкаведистів. Ми легко б із ними впоралися, але не хотіли накликати кари на селян. Через кілька років, уже в таборах, я зрозумів, що даремно не втрутилися. Чекісти заарештували тієї ночі кущового провідника Ілька Чекенюка з Тюдова.
Ідемо до рідного лісу. Левада підвернув ногу й тепер шкутильгає. Вся наша група далеко попереду, а я прошкую поруч із політвиховником, бо маю твердий наказ чотового Буревія охороняти Леваду. Та все одно відставати від своїх не хочу. Прошу:
— Друже політвиховник, ходімо трохи швидше.
І страх мене огортає. Що ми варті вдвох? Нагрянуть москалі й доведеться помирати, бо живим даватися їм у руки я не думав, політвиховник — тим паче. А жити все-таки хочеться. Левада глянув так тепло на мене й каже:
— Друже стрілець, покиньте мене й доганяйте підвідділ.
Від тих його слів стало мені соромно за себе. Удвох ми поволі таки добрели до місця постою.
Після рейду на Буковину сотня заквартирувала на постійному місці в Камері. Повернулися обидва відділи. Морозова сотня уникла великих боїв. Командував нею Кривоніс, бо Мороза вже не було серед живих. Розпорошена сотня Білого зібралася в лісі за кілька днів. Стрільці приходили групками й поодинці. Зголошувалися до сотенного, доповідали про перехід із сусідньої області, відтак знову вливалися в сотню.
Надія на ООН?
Упродовж двох тижнів навколо нашої сотні склалася вкрай загрозлива ситуація. Вороги великими силами оточили камеральний ліс з усіх боків. Стежі, вислані навсебіч, доповідали про великі скупчення енкаведистів. Грудень сорок п’ятого ще не насипав снігу. Зате морози давали знати, що в Карпатах уже зима. Добре зодягнені й нагодовані червонопогонники неспішно, але вперто, мов на полюванні, гнали нас, голодних і закостенілих від стужі в напрямку Кривобродів. Тіснили сотню на сильну й чисельну заставу біля села, щоби там пересікти повстанців із кулеметів на січку. Морозова сотня квартирувала десь у Березовах. Допомоги сподіватися нема звідки. Окремі гарячі перестрілки в лісі поступово переростають у суцільну стрілянину навколо сотні. Серед повстанців багато поранених. Більшовицькі безжалісні лещата все дужче й дужче стискаються. Чекісти витіснили нас уже майже на край лісу. Ще кілька десятків кроків, і потрапимо під перехресний вогонь їхніх кулеметів. Живим звідти не вирветься ніхто. Починається найстрашніше у війську — паніка. До команди вже не дуже й дослухалися. Врятувати в цій ситуації може лише втеча. Проте перебіг бою несподівано змінився.