Майже вся сотня Білого скупчилася на високому березі, що закінчувався глибоким урвищем, об кам’яні груди якого бився пінявий гірський потічок. Більшовицькі кулі безжально шматують стрілецькі тіла. Раптом десь позаду люто гаркнув скоростріл. Ройовий Бульба зі Слободи заліг за горбком і, мов добрий косар, косив енкаведистів. Ті зграєю гончих псів мчали за повстанцями й аж ніяк не сподівалися на таку відсіч, тому зосліпу й далі бігли простісінько на кулемет. За короткий час нешироку доріжку загатили купи трупів. А скоростріл не вгавав. Сотенний дав команду стрибати. Ми один по одному йдемо карбуца стрімким схилом у крижану воду. Потоком хекали аж до Хімчина. Більшовики, притиснені до холодного каміння прицільним кулеметним вогнем, не могли нам перешкодити. Пастка, яку так ретельно підготували повстанцям чекісти, не спрацювала. Окупанти, не сподівалися, що ми відважимося стрибати з крутого урвища і вціліємо. А ще вони не врахували, що серед повстанців завжди знайдеться людина, готова ціною власного життя врятувати друзів. Бульба загинув по-геройськи. Вистрілявши всі набої, тяжкопоранений, він дострелився з пістолета. Ціною великих жертв сотня вирвалася зі щільного оточення. Вбитих і поранених було багато. Хто вцілів, уважав, що народився вдруге. Чотирьох стрільців енкаведисти взяли живими. Проте розгромити сотні Білого їм не вдалося.
На домовлене місце в лісі біля Березова сходились і сходилися стрільці. Голодні, змерзлі, виморені лісовими тяготами молоді хлопці групувалися знов, аби давати відсіч окупантові, який з притаманною всім загарбникам жорстокістю господарював у наших селах і містах. Сотенний Білий і політвиховник Левада прийшли на місце збору в числі перших. Нашу невеличку групу провів до Березова Чапай. Повернулися чотові Буревій, Буйтур, Ігор. Загалом у лісі зібралося сто тридцять стрільців і підстаршин.
Окружний провідник Борис зустрівся у Вербіжі з якимось високим провідником. Витягався перед ним на струнко. Біля хати, де відбувалася зустріч, стояла бойова стійка з кулеметами. Я мав пост під вікном. Вуха вловлювали уривки розмови зверхників. Прибулий кілька разів згадував Організацію Об’єднаних Націй. Вона була створена наприкінці жовтня 1945 року. Провідники покладали на ООН велику надію як на рятівника України. Правда, Борис щось заперечував, мовляв, крук крукові ока не виклює… Ще приїжджий провідник казав Борисові, що треба уникати боїв, аби зберегти людей, оскільки сили вже занадто нерівні. Почув я небагато, ще більше не зрозумів, бо молодий був. Але з того всього втямив, що справи наші кепські, збройна перемога буде не за нами. Розмова провідників мене дуже вразила. Незважаючи на молодість, я не промовився ніде жодним словечком про почуте і про те, які зробив з того висновки. І я, і мої друзі готові були триматися до останку.
Долею своїх товаришів з УПА я цікавився повсякчас. Серед живих залишилося їх не так уже й багато. Про себе вони скажуть самі. А про полеглих хочу дещо повісти.
Нечай (Грицько Гуцуляк) потрапив до сотні Скуби у листопаді сорок четвертого. Народився 1924 року в Новоселиці біля Заболотова. Наприкінці сорок п’ятого став зв’язковим між округою й надрайоном. Від травня 1947-го керував кущем у Городенківському районі. Загинув наприкінці листопада сорок восьмого в Торговиці на Городенківщині.
Жук — Іван Сливчук із Топорівців Городенківського району. Мій ровесник. Освіту мав шестикласову. До сотні Білого прийшов навесні сорок п’ятого. У квітні 1948 року перейшов на теренову працю в ОУН. Напочатку квітня сорок восьмого прийняв бій з енкаведистами на полі поблизу села Белелуї. Тяжко поранений дострелився.
Грізний (Іван Курганевич) народився в Серафинцях біля Городенки. До сотні Скуби прийшов сорок четвертого, маючи вже тридцять три роки. Працював ковалем у рідному селі. Його дуже любили в чоті Буревія за розум і людяність. І досі, немов бачу Грізного перед очима: стрункий і дужий блондин із мадярським крісом. Любив часто наспівувати стиха: «Що нас веде Степан Бандера, що нас веде у славний бій…». В УПА пробув до квітня сорок восьмого. Після звільнення працював заступником кущового провідника в Городенківському районі. Загинув у Серафинцях наприкінці жовтня 1949 року.
Від окружного провідника прийшов наказ нашій групі прибути до Вербіжа. Не знаю, куди дивилася охорона і як то трапилось, але до Бориса під виглядом повстанців безперешкодно пройшли два енкаведисти. То були спеціально вишколені в Харкові чи Києві чекісти. Поговорили про щось з окружним хвилин п’ять і пішли геть. Про це я дізнався вже значно пізніше. Провідник якимось чином догадався, що то не були партизани. Охоронці кинулись, але за псевдоповстанцями й слід охолов. Через короткий час після цієї події я заквартирував по сусідству з хатою, де Борис розмовляв з перелицьованими енкаведистами. Один син нашого господаря, на псевдо Вівчар, був чотовим у сотні й загинув у Брусторах, другий повернувся з Червоної армії. Він і продав нас ворогам.
Ми з Чижиком (Степаном Ткачуком із Нижнього Вербіжа) вирішили перебути якийсь час у стодолі. Там була невелика криївочка, в якій господарі ховали збіжжя від німців. Удвох втислися туди. Піщана земля весь час обвалювалася, тому зброю залишили нагорі, щоб не насипалося піску, бо тоді багато мороки з чищенням. Ми спали безтурботно в темній ямі, а скеровані зрадником більшовики потихенько пробралися до стодоли й викопали нас, беззбройних, наче ховрахів. Я мав при собі ґранату й приготувався злетіти в повітря разом з енкаведистами, але Чижик з плачем ублагав не забирати в нього життя. Жити хотілося всім. Щоправда, Степан Ткачук через два роки таки загинув у неволі.
Допитували мене в хаті. Заправляв витрішкуватий полковник, якийсь великий чин із Коломиї. Здається, то був Захаров, начальник МГБ. Власноручно виламав добрячогоо грабового дрюка. Періщив, аж виляски лягали на весь куток. Щоб бити було зручніше, мене кинули на лавку, четверо тримали, а полковник гатив з розмаху. Щоби я не борсався, майор затиснув мені голову ногами й усівся зверху. Мені забракло повітря. Мотнув кілька разів головою й ухопив його зубами за ногу. Всі свої сили вклав у міцно стиснуті щелепи. Не розводив їх, аж доки не відчув смаку крові на зубах, що були в той момент моєю єдиною зброєю. Здоровенний майор пищав, мов свиня.
Мене повісили догори ногами. Били зі знанням справи. На долівку густо дзюріла кров і сипалися мої зуби. Екзекуція відбувалася без зайвої метушні, з належною міркою злості. Побите тіло гойдалося на шнурку й гуло, мов дзвін. Дісталося і за сотню, і за окружний штаб, і за педучилище, в якому діяла міцна підпільна організація. Кілька разів вибивали з мене притомність і приводили до тями крижаною водою. Полковник аж захекався. За палиці взялися енкаведисти, що перевдягнені никали нашим краєм під виглядом українських повстанців. Один із них мав псевдо Вовк. Свою хижу натуру показали обидва, палицюючи моє злупцьоване тіло. Нарешті шнурок не витримав й обірвався. Впадаючи в темряву забуття, я ще відчув ребрами ковані чекістські чоботиська.
Отямився. Болю не відчував, хоча товкли мене безнастанно. Нічого не розпитували, тільки кривавили наґлянцовані чоботи об моє вже нечутливе до болю тіло. В кутку на лаві горбився блідий старший сержант. Його теж заставляли бити, але той навідріз відмовився. Згодом він вів мене до в’язниці. На подвір’ї зашепотів співчутливо: «Дорошенку, Дорошенку, що тебе хлопче, чекає?». Добрий був східняк.
Нам міцно скрутили мотузками руки й прив’язали з Чижиком докупи. Покалічений, побитий, мов жидівський гаман, я ще сподівався на диво. Проте Чапая в селі не було, і визволення не прийшло. Невеличка боївка СБ, що перебувала тоді у Вербіжі, не відважилася напасти на енкаведистів, які чи не вчетверо переважали їх силою. Чорний, родом із Городенківщини, поривався нас відбити, бо ми провели з ним не одну операцію в складі «Залізної п’ятки». Але сміливця стримали, бо нам не допоможе і сам загине. Окрім нас із Чижиком вели ще кількох змотузованих, закривавлених хлопців. Охорона йшла так щільно, що я, наче з-за паркана, нічого не бачив. Дійшли до моста через Прут. З останніх скупеньких сил хотів кинутися крізь частокіл червонопогонників у річку, але прив’язані один до одного, ми неодмінно втопилися б у бурхливих водах.