Судили мене якось похапцем. Мабуть, через те, що занадто багато було арештантів, і члени військового трибуналу — «трійки» — добряче втомилися. Присуд короткий і на той час звичний: статті 54-а та 54-1 — п’ятнадцять років каторги та п’ять років позбавлення прав, як казали відтак у таборі, по «рогах».
У коломийській в’язниці протримали чотири місяці, звідти етапом відіслали до Львова. Там чекала на мене пересильна в’язниця. У ній просидів місяць. Спекотного літа сорок шостого нас зі станції везли «воронком». До машини напхали стільки люду, що я вже не сподівався доїхати живим. У пересилці потрапив до камери разом зі Степаном Ткачуком та моїм односельцем Василем Юрійчуком. Мені вдалося прихопити торбу сухарів, яку передала ще в Коломиї мама.
Десяте коло пекла
За тринадцять місяців в УПА я пережив і побачив дуже багато. Уздовж і впоперек пройшов пішки Карпати, Буковину, кілька разів побував на Закарпатті. Навчився стріляти з усякої зброї, міг розібрати й скласти її з зав’язаними очима, міг сам улаштувати засідку й обійти ворожу, звик орієнтуватися в лісі та в горах… Знав, як боротися з вошами. Скручену сорочку кладеться на ватру з хвої. Вона поступово розкручується, і воші падають у полум’я… Добами обходився без їжі й тижнями — без даху над головою… Одне слово, незважаючи на молодий вік, став бувалою людиною. Так я, принаймні, вважав, допоки не потрапив до львівської пересильної в’язниці.
Тут уперше зіткнувся з блатними. Те, що побачив і почув у тій тюрмі, не могло приснитися навіть у найжахливішому кошмарі. Блатні сипали такими словами, яких я не чув зроду. Найдужче вражало те, що матюкалися миловиді дівчатка. Від їхніх соковитих виразів вуха в’яли, мов лопухи в спеку на сільській толоці. Хіба міг я, простий сільський хлопець, хай і бувалий у бувальцях, підозрювати, що десь живуть такі вульґарні дівки. Ледь не за кожним словом блатної красуні, щоки мої вкривалися півоніями рум’янців.
У мене вкрали торбу з сухарями. Не завважив навіть, хто, як і коли її поцупив. Спеціалісти!.. У камері до мене підійшов здоровенний зек і показав гачкуватим брудним пальцем на мою шапку-кубанку:
— Махньом!
Я відмовився, за що добряче заробив кулаком по голові. Замість кубанки здирник натяг мені на голову облізлу пропахлу блощицями військову шапчину. Зодягнений я був, незважаючи на літо, по-зимовому. Мав теплу монгольську шинелю, добротні німецькі валянки, в яких переходив Прут і ніг не замочував. Думаю собі: «Роздягнуть тебе, Михайле, до кальсонів, якщо сидітимеш, як хом’як у норі». Камера переповнена різноперою публікою. Верховодить блатна шайка, тринадцять здоровецьких мугирів. Безбожно оббирають в’язнів, забирають пакунки, передачі… Підходить такий у сорочці навипуск і каже лелійним голоском:
— Пополам!
І спробуй, не дати. Запхає в тебе ножаку й оком не кліпне. Забирають усе, що їм заманеться. Я мав лише те, що на мені та в мені. Пакунків і передач не діставав. Але поведінка грабіжників дуже лютила. Людині, яка ще так недавно мала в руках зброю і почувалася вільною, важко звикати до подібних принижень. Терпіти нікому не збирався. Швидко знайшовся й однодумець. Ним виявився удвічі старший за мене чоловік із Дрогобицької області. Каже:
— Щось мусимо вигадати, бо заклюють нас блатярі, мов гороб’ят.
Того ж дня зорганізували команду з дванадцятьох хлопців.
Приводу для сутички довго чекати не довелося. Згаданий чоловік якраз дістав пакунок від дружини. Блатні відразу послали двох «шісток», аби ділити. Чоловік дав обом по добрячому копнякові. Злодії на це тільки й чекали. Коли дійшло до бійки, з наших піднялося лише шестеро. Побили нас, гейби Сидорових кіз. Мені перепало чи не найдужче. Випадок цей розлютив уже не тільки мене. Цього разу набрали серйознішу групу. Спершу покарали своїх боягузів. Відтак взялися за блатних. У запалі гарячої бійки я забув навіть, що в неволі. Всипали бандитам добре перцю. Того ж дня їх забрали з нашої камери. Жити стало спокійніше. Проте одного дня відлупцьовані зненацька ввірвалися до нашої камери. Їх впустили конвоїри, що тісно контактували з блатними. Захищатися не було чим. Але хлопці, що побували не в одному бою і звикли дивитися смерті у вічі, швидко вийшли зі скрути. Ми хутко завалили ногами пічку й узялися за твердющу, мабуть, ще австрійську, цеглу. Нападники ломилися в двері, мов стадо диких кабанів. Якби на поміч їм не підоспіли озброєні конвоїри, то для багатьох той день мав стати останнім у їхньому житті. Ми перемогли остаточно.
У баталіях із блатними та чеканні етапу непомітно пролетів місяць. Нарешті оголошують етап. Гарячого літа товарняк, ущерть напханий в’язнями, здається справжнісіньким пеклом. Конвоїри загнали до вагона майже сотню невільників. Довжелезний потяг конвульсивно сіпнувся тричі й повільно погуркотів на північний схід. Прощавай, Україно!
Годують сухарями та соленою рибою. Води дають дуже скупенько. За ковток теплого пійла арештанти віддавали останнє. Голод страшний, а спрага встократ страшніша. Вода снилася мені чи не всю дорогу. Ріки, моря, океани!.. Деякі хлопці міняли на воду хліб. Багато з них повмирало від дизентерії, їхні тіла вздовж залізниці клювали круки.
Уздовж товарного вагона дві великі дерев’яні полиці. Одну з галасом зайняла блатна компанія. На другій встигли розміститися наші хлопці, щоб не поступитися пройдисвітам обома. З першого ж дня етапу вирішили не давати бандюгам спуску. На дощаній долівці вагона, мов у мурашнику. Кожен розмістився, як зумів. Блатні користуються тим, що наше бойове товариство частково розпалося, і зайнялися звичною справою — грабежем. Роздягають у вагоні всіх підряд. Награбований одяг через вікно подають конвоїрам. Натомість дістають від охоронців тютюн, їжу, воду… За кілька днів майже всі в товарняку світили голими тілами. Поступово черга дійшла й до мене та моїх друзів. На мені гарна шовкова сорочка, яку прислав брат із Німеччини. Мама передала мені її ще в Коломиї. Сорочка давно муляла очі злодіям. Де й коли москаль бачив шовкову сорочку? Верховодив над блатними Саша Літвінов. У нього в шестірках ходив якийсь Гріша. Підходить той Гріша і каже, що Саша велів віддати йому сорочку. Я зсукав йому велику дулю й відповів, що сорочку хіба що стягне з мого трупа. З живого — ніколи. Гріша пошкандибав по розпластаних тілах. Поруч на полиці лежав львів’янин, трохи старший за мене хлопець. На ньому був гарний светр, на який злодюги вже давненько ласо позирали. Вирішили оборонятися. Зброя у вагоні — чобіт або черевик. Блатні полізли напролом без розвідки. Бійка розгорілася, аж вагон тріщав. Інші арештанти, побачивши, що ми замагаємо злодіїв, також дали роботу кулакам. Потяг гримкотів уральськими просторами. Станція від станції там досить далеченько. Поки доїхали до наступної, блатні ледве дихали. Напівмертвих конвоїри повитягали їх із нашого вагона. На прощання бандити пообіцяли всіх перерізати на пересилці. Ми постановили триматися купи.
У пересильній в’язниці побиті злодюги підмовили своїх дружків і великим натовпом увірвалися до камери з політичними в’язнями. Ми теж не дрімали. Застосували вже спрактикований спосіб. Не встиг передній бандюга переступити поріг камери, як хлопці завалили піч. Далі все йшло чітко й злагоджено. Одні подавали цеглу, другі кидали, треті їх захищали. Оборона була організована так вдало, що наші хлопці відбулися лише легкими пораненнями, а блатних витягали в коридор за ноги. Зазнали вони тяжких втрат. Та все ж погрозили «сдєлать» нас на пароплаві, яким усіх нас мали переправляти на Таймир. Славу про «бандер» широко розніс таборами швидкий зеківський телеграф.
З нами пливе лікар із Волині Омельчук. Він чи не перший у Радянському Союзі зробив успішну операцію на серці. За це з нього зняли десять років судимості. Але це трапиться значно пізніше. Омелян Омельчук був членом ОУН. Більшовики того не знали й забрали медика до Червоної армії, де він служив у чині майора військовим лікарем. Фахівець із нього був першокласний. Проте знайшовся юда, що продав лікаря. І ось він разом з іншими невільниками пливе в арештанському пароплаві Єнісеєм до найпівнічнішого півострова Азії — Таймира, що височіє горами Бирранга поміж затоками Єнісейською Карського моря та Хатангською — моря Лаптєвих, попереду вічна мерзлота, п’ятнадцять років каторги, невідомість…