Грошей на подальше навчання сина родина Федюків не мала. Тому вчорашній блискучий ґімназист знову став сільським пастухом, але завжди з книжкою в торбині. Прочитаним ділився не лише з ровесниками, а й оповідав старшим ґаздам. Любили й поважали в Кийданчі Федюкового Василя за світлий розум і працелюбство, прислухалися до слів вдумливого юнака.
Простору залу читальні заповнила сільська молодь. По виставі сільських аматорів, як звично, мали відбутися танці. Але того дня жалобним крилом торкнулася Кийданча сумна звістка — в Роттердамі загинув полковник Євген Коновалець. Енкаведист Павло Судоплатов вручив творцеві ОУН замасковану під пачку цукерків бомбу, яку виготовив працівник відділу оперативної техніки НКВД Олександр Тимашков. Злочинна московська зграя відібрала життя в ще одного великого українця. Вся Україна завмерла в жалобі, гнівно стискаючи в кулаки натруджені руки.
Василь ґречно перепросив музик, які прийшли з неблизького Іспаса, заплатив їм два злотих, а присутнім сказав, що вистави й танців не буде. В краї оголошена жалоба за вбитим провідником ОУН Євгеном Коновальцем. Доручив меткішим парубкам вивісити на читальні пошитий власноруч чорний прапор.
На той час Василь Федюк був членом «Просвіти», «Сільського господаря», якими підпільно опікувалась Організація Українських Націоналістів. Невеличке й убоге село власними силами боролося з неуцтвом і неписьменністю. Старший церковний брат Іван Дердюк віддав під читальню свою хату. Василь Федюк ледь не щодня читав тут односельцям книги й часописи. Згодом одержимі жадобою знань селяни збудували нову читальню. Приміщення зводили толокою, дівчата білили стіни, хлопці обсадили подвір’я живоплотом. Легкокрилими метеликами зліталася на світло знань молодь, не цуралися осередку культури і статечні господарі.
Виділ читальні скерував найдіяльнішого сільського аматора сцени Василя Федюка до Львова на шестимісячні курси, які зорганізував у своєму концерні відомий видавець Іван Тиктор. Але злидні змусили хлопця стати до праці на будівництві в Коломиї. Метикуватого і старанного юнака швидко вподобали собі львівські пічники, які клали печі у військових касарнях. Щодня приносив Василь до хати по два з половиною злотих. За рік став вправним пічником. І читав, читав, читав…
Здібного, ерудованого хлопця не спускали з поля зору члени Організації Українських Націоналістів. Після випадку в читальні, коли той відмінив танці й вивісив жалобну фану, з Василем зустрівся багаторічний член ОУН Михайло Дмитренко. По короткій розмові з провідником юнак летів додому, мов на крилах. Заслужити довіру такої авторитетної людини, як Дмитренко, вдавалося не кожному.
На підступне вбивство Євгена Коновальця ОУН відгукнулася летючкою: «Народе мій! Зловісним гомоном на Україні пронеслось, що з рук большевицького аґента Валюха загинув провідник ОУН Євген Коновалець. Але ми голови не схилимо, а боротьба повинна продовжуватись…».
Цілу ніч розклеювали селом летючки, що їх вручив Михайло Дмитренко, Василь зі старшим на п’ять років братом Степаном. До ранку впоралися. Гаряче друковане слово промовляло до селян із вікон, дверей, стовпів…
Вступивши до ненависної польській окупаційній владі Організації Українських Націоналістів, Василь залучив небавом до ОУН двох братів Войтківих і Сливинського. Ще одна молода українська парость забуяла в загубленому в надпрутських полях Кийданчі.
У 1937-38 роках у Коломиї розгорнулася боротьба за провідну роль у товаристві «Просвіта» між національно налаштованою інтеліґенцією і соціал-радикалами на чолі з адвокатом Іваном Новодворським, активним діячем не тільки радикальної партії, але й коломийського «Каменяра». 1941 року більшовики вивезли адвоката з Коломиї на Схід і слід його загубився назавжди. Групу, що відкололася від соціалістів, очолював хірург Дмитро Станкевич — високоінтеліґентна, віддана українській справі людина.
Невеличкий Кийданч мав трьох членів КПЗУ. Вряди-годи до села навідувався з шахтарської Ковалівки їхній колеґа по партії Романюк. Вихваляв у читальні все московське, а найдужче Пєшкова-Горького, творів якого й на очі не бачив. Начитаний і свідомий Василь Федюк хутко поставив неграмотного, але амбітного москвофіла на місце, обізвав його більшовицьким приплічником, і показав на двері. Чимало жителів Кийданча працювало в недалеких броварні, млині, папірні. Потрохи набиралися там пролетарського духу. Щоправда, в селі було кілька втікачів зі Східної України, які розповідали правду про радянський «рай». Особливо вразила Федюка та його друзів хлібна карточка, що її привіз хтось із врятованих від голодної смерті. У багатющих чорноземних краях люди жадають шматка хліба. Догосподарювалися совіти!
На початку тридцятих у Коломиї діяло ще селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання, або Сельроб. Заснована восени 1926 року політична партія прорадянського спрямування через рік розкололася на Сельроб-лівицю і Сельроб-правицю. Насправді то були леґальні організації КПЗУ, які пропаґували на українських теренах під польською займанщиною комуністичні ідеї.
Жиди з червоними биндами збиралися на перше травня й жовтневі свята в якомусь глухому подвір’ї. Забігали отаркою до смерті нажаханих овець до поблизького під’їзду. Дорогою горланили хрипкими від ляку голосами: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Після трьох-чотирьох квапливих перебіжок вважали, що вже достатньо зробили для єднання робітного люду в усіх країнах задля їхнього щасливого життя, й нишком, поховавши до кишень шматки червоної матерії, розбігалися по домівках.
Активністю в антипольській боротьбі, високою національною свідомістю відзначалися мешканці сіл Воскресінців, Нижнього й Верхнього Вербіжів, Мишина, Спаса-Долішнього і Спаса-Горішнього… Сільські аматори жваво спілкувалися між собою, обмінювалися щотижневими виставами й хоровими концертами, влаштовували спільні забави й вечорниці.
Читальнею «Просвіти» в Кийданчі керували Дмитро Дорундяк, Юрій Батринюк. До її керма намагались пропхатися соціалісти, якими заправляв Микола Дорундяк. Проте збільшовичених москвофілів до української «Просвіти» не допускали. Осередку ОУН на той час у невеличкому селі ще не було. Товариством «Січ» незмінно керував Максим Андрусяк. Січовий кіш мав свого отамана та власну управу. Сільські січовики носили майстерно виткані пояси з написами «Товариство Січ. Кийданч».
Були в селі й прихильники УНДО і Радикальної партії. На ниві просвітництва та кооперації невтомно працювали Федір Терпелюк, Дмитро, Микола і Дем’ян Дорундяки, Онуфрій Дійчук, Варвара Коструб’як, Василь Кузьмак, Петро Ошур, Іван Дердюк, Микола Ільків, Семен Андрусяк, Степан Потятинник…
У 1939 році перші совіти заарештували Михайла Беченюка, Михайла Бойчука, синів Миколи Дорундяка — Дмитра й Василя. Хлопців розстріляли з тисячами інших чесних українців.
Церковний приход був у сусідньому Сопові, бо Кийданч належав до Сопівської парафії. Священик Михайло Романовський не вирізнявся особливою національною свідомістю. Трохи активнішим був отець Микола Грабовецький, дві доньки-підпільниці якого загинули згодом від більшовицьких куль. Отець Михайло Кисіль, який з’явився в Кийданчі за перших совітів, на відміну від своїх попередників, повсякчас перебував у вирі боротьби. Великий український патріот-націоналіст, безстрашний борець вкладав усю свою велику й добру душу в духовне й національне виховання пастви. За патріотичні проповіді змушений був сплачувати досить великі суми штрафів польській владі, проте не переставав проголошувати щосвята патріотичних проповідей. За других совітів священика Михайла Кисіля перевели далеко від Коломиї — до Балинців коло Гвіздця.
Деканат Коломийської єпархії очолював отець Олександр Русин, людина високоосвічена й інтеліґентна.
Директором Покутського Емісійного банку в Коломиї працював Пашкевич, якого за більшовиків замінив Яхно. Головним касиром був член ОУН Паландюк. Касиром працював там і молодший син професора Николишина.
Найавторитетнішим адвокатом у столиці Покуття й Гуцульщини був, безумовно, Андрій Чайковський. Мешкав письменник на третьому поверсі Народного дому. Йому допомагав правник Роман Ставничий, який керував у Коломиї хором «Боян» і дириґував оркестром, давав приватні уроки музики. По смерті Андрія Чайковського його адвокатська канцелярія перейшла до Ставничого. Адвокат Іван Заваликут мав доньку, яка вчилася в семирічній школі імені Княгині Ольги. Перегодом цей навчальний заклад з’єднали зі школою імені Тараса Шевченка. Правника і політичного діяча Заваликута двічі обирали до польського сойму від Українського національно-демократичного об’єднання. У Коломиї він із родиною поселився 1930 року. Здійснивши переворот, пілсудчики кинули українського політика до Чортківської в’язниці, а 1932 року польський суд присяжних засудив Івана Заваликута за посольську діяльність. Поляки позбавили грамотного й людяного правника адвокатської практики. У 1941 році родина Заваликутів переїхала до Станіслава. Через три роки вони змушені були тікати від більшовицьких орд до Німеччини. Помер Іван Заваликут у США 1975 року, проживши дев’яносто один рік.