До московської окупації в Коломиї діяли українське спортивне товариство «Довбуш», жидівське гімнастичне товариство, польське товариство «Сокіл». Тверді позиції на Коломийщині займав «Маслосоюз». Заснований 1907 року в Стрию союз молочарських кооператив за емблему вибрав собі листок конюшини. Молочна продукція «Маслосоюзу» користувалася попитом далеко за межами Польщі. Заборонений першими совітами Крайовий молочарський союз відновив свою діяльність за німецької займанщини і був знищений за других совітів. Коломийські курці користувалися папірцями для куріння «Калина», які вироблялися в Тернополі. Там же українське підприємство продукувало знамениту пасту для взуття «Елеґант». Головний торговельний центр для української кооперації в Галичині «Центросоюз» займався не тільки торгівлею, але й виробництвом. Чудові львівські коси мали широкий попит серед хліборобів, а центросоюзівські дзвони купували навіть за кордон.
Зі своїм провідником молодий член ОУН Василь Федюк більше не зустрічався. Червона більшовицька повінь, яка нахлинула у вересні тридцять дев’ятого, забрала не одне світле життя. Втопила та кривава круговерть і Михайла Дмитренка, людину з гарячим серцем, світлою головою і чистою душею. Натомість прибила та комуно-московська повінь чимало сміття. В Кийданчі з’явився ще один Дмитренко, подейкували, що Михайлів родич. Люди остерігалися його, бо наскрізь був протухлий більшовицькою облудою.
Після запальної промови в читальні Василеві Федюкові не залишалося нічого іншого, як перейти на нелеґальне становище. Якийсь час молодого підпільника переховувала патріотична родина в рідному селі. Господарі опікувалися сміливим юнаком, як рідним сином, бо власних дітей не мали. Проте справи Організації змусили Василя перебратися до Корнича, що на самому березі Пруту. Там містився своєрідний підпільний штаб, яким керували брати Оленюки — Ілько й Михайло. Світлим розумом, мужністю, відвагою і палким патріотизмом щедро нагородила їх доля, гейби поспішала вкласти все найкраще, властиве людині, в безжалісно короткий вік. У сорок другому об німецьку кулю смертельно спіткнеться Михайло. Всього на два роки пережив старшого брата двадцятишестирічний Ілько, не скорившись московському окупантові. Часто до штабу навідувався зосереджений енерґійний провідник Чумак — Василь Мельничук. Зі Снятина приїздив на ровері геройської вдачі, невгамовний Різьбяр — Василь Андрусяк …
Жваво обговорювали останні події в світі. Отець Роман Лопатинський приніс якось звістку, що заходиться до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Незважаючи на підписання договору Молотова — Ріббентропа й повні ешелони збіжжя, що гуркочуть до рейху, заповідається на швидкий зудар між націонал-соціалізмом і комунізмом. По захопленню Чехо-Словаччини й Франції на велику Німеччину запрацювали заводи Юнкерса й Рено. Гітлер усе більше нарощував зуби й пазурі з допомогою нової грізної зброї. Обіцяна Бекові в Лондоні допомога виявилася лише дипломатичною. Ультиматуми впливали на Гітлера, як дзижчання осінньої мухи. Не шкодили фюрерові й розкидані над Варшавою з англійських літаків листівки.
Василь Федюк зрідка навідувався до своїх сопівських родичів Дмитренків, усю родину яких комуністи невдовзі вивезуть на Сибір, а сина розстріляють. У сусідньому Княждворі заарештували й вивезли на білі ведмеді Степана Бакая, чоловіка Параски Потятинник. Жертвами енкаведистів стали Іван Потятинник, Степан Семків, Микола Янчук, студенти Богдан Слободян і Юрій Лаврук.
Небезпечне зближення
У Коломиї енкаведисти брутально вривалися до кожної оселі в пошуках українських націоналістів, детальні списки яких їм запопадливо віддали польські двійкарі. Проте Організація заздалегідь підготувалася до прийняття непрошених гостей. У місті діяли майстерно законспіровані осередки ОУН. Ні коломийці, ні, тим паче, окупанти не могли запідозрити, що інтеліґентні, елеґантно вдягнені молоді люди, які відвідували будинок Романа Коссара на вулиці Староміській, і є ті самі ненависні та страшні для радянської влади українські націоналісти. Багато чого могли б розповістіни стіни будинку число тридцять три «а». Бували там організаційні провідники Чумак (Василь Мельничук), Нестор Харжевський, Мундзьо (Роман Сельський), Курява (Василь Федюк), Крук (Кость Ґеник)…
Їхні світлі голови чудово усвідомлювали, що підступні вбивства Петлюри й Коновальця, навала у вересні тридцять дев’ятого — ланки одного червоного ланцюга, кінці якого сходяться в Кремлі. Смикав за них страшний у своїй недовченості «батюшка» Сталін і душив Україну голодоморами, розкуркулюваннями, колективізаціями, «визволеннями»… Від Карпат до Колими бряжчали московські кайдани на українських тілах і душах.
«Золотий» вересень 1939 року вніс докорінні зміни в життя західноукраїнців. Прихід Червоної армії жителі Західної України сприймали по-різному. І волиняки, й галичани добре пам’ятали злуку 22 січня 1919 року, коли з возз’єднаних УНР і ЗУНР постала єдина Українська Народна Республіка. Проте не всі розуміли, що у вересні тридцять дев’ятого комуністична імперія лише розширила свої кордони, а незалежністю України тут і не пахне. Прихід Червоної армії на терени Західної України — результат таємної змови кремлівських «вождів» із фашистами. Тому не тільки хлібом-сіллю зустрічали «визволителів», пригощали їх і свинцевим горохом. Боївки ОУН вступали в перші збройні сутички з бандами енкаведистів.
«Визволення» Західної України коштувало імперії батька Сталіна недорого: півтисячі вбитих і майже втричі більше поранених вояків. Полякам німецько-радянський закулісний договір обійшовся більш ніж у двісті тисяч інтернованих, десятків тисяч розстріляних військовиків. Числа західних українців поміж бійців польського війська, яких знищили червоні бузувіри в Катині, Старобєльську, Козельську, Осташкові, ніхто не лічив.
Долучивши до і так безмежних просторів СРСР ще й землі Західної України й Західної Білорусі, московська імперія з зажерливим компартійним керівництвом розширили свої території майже на двісті тисяч квадратних кілометрів, а її населення зросло відразу на тринадцять мільйонів двісті тисяч громадян. Тисячі компартійних авантюристів, ледацюг, неуків і бездар брудним потоком ринули з Московії на західноукраїнські землі, де партія щедро роздвала їм найрізноманітніші керівні посади.
Історія має здатність повторюватися. Перше розпаювання Польщі відбулося ще 1772 року. Ділили ласий шматок Австрія, Росія, Пруссія. Австрійцям дісталася тоді Галичина. За кілька місяців у столиці Австрії Відні майже не залишилося злодіїв, гультяїв, усяких авантюристів. Усі вони, як виявилося згодом, зграєю голодних пацюків кинулися до приєднаної Галичини, й хутко опинилися там у керівних кріслах.
Через сто сімдесят років нічого, крім того, що такі ж «керівні кадри» прибули зі сходу, не змінилося. Втім, дуже хутко виявилося, що східні пришельці діють куди масштабніше. Для українців широко відчинили брами сибірські «лаґи» — Воркутлаґ, Сиблаґ, Устьвимлаґ, Сєввостлаґ, Ухтижемлаґ, Локгимлаґ, Норильлаґ, Сєвжелдорлаґ, Кулайлаґ, Карлаґ, Онєглаґ, Каргопольлаґ, Вятлаґ, Уєжлаґ, Усольлаґ, Івдельлаґ, Томасинлаґ, Краслаґ… І що не рік, то ставатиме їх усе більше й більше. Українців зустрічатимуть так звані автономні республіки московської імперії (Комі, Кара-Калпакська, Якутська, Калмицька, Башкирська, Марійська), а також Красноярський край, Омська, Кіровська, Актюбинська, Західно-Казахстанська, Північно-Казахстанська, Південно-Казахстанська, Павлодарська, Кустанайська, Чкаловська й інші області.