Окружного провідника ОУН Коломийщини Богдана Тичинського (Панаса) із Золочева на Львівщині, який леґально працював у Коломиї креслярем технічної канцелярії, чекісти заарештували 4 квітня 1940 року. Військовий трибунал 12-ї армії Київського ОВО засудив двадцятишестирічного підпільника до розстрілу. Подібна гірка доля спіткала і двадцятидворічного вчителя з Панівців Борщівського р-ну на Тернопіллі, котрий очолював у Коломиї окружний провід молодіжної ОУН. Більшовицька куля обірвала юне життя 14 лютого 1941-го.
Дивлячись на розібрані червоноармійцями прикордонні загорожі, чисельне військо й силу техніки за ним, полагоджені на кордонах мости й дороги, щохвилинну готовність Червоної армії до стрімкого стрибка вперед, на невпинне просування німецьких військ із Югославії до Румунії, Європа розуміла, до чого йдеться, і заціпеніла в німому очікуванні. Хто стрибне перший? Котрий хижак — червоний чи брунатний — проворніший?
Доки комуністична газета «Правда» в передових статтях просторікувала про довічну німецько-радянську дружбу, обидві гієни, що досі вгризалися гострими зубами в тіло напівживої Європи, продовжували зближатися й гребли під собою землю від захланної нетерплячки й звірячого азарту. Коричнева стрибнула перша…
Коричневе нашестя
Тринадцятого червня 1941 року сімдесят сім дивізій Червоної армії, начебто на навчальні маневри, вирушили до західних кордонів СРСР. Фронтові командні пункти радянські воєначальники обладнали на прикордонні ще взимку сорок першого. Три армії Південно-Західного фронту, що їх таємно розгорнули московські генерали, дислокувалися на Львівському виступі й тупим клином врізалися в зайняту німцями за обопільною домовленістю з кремлівськими володарями ще тридцять дев’ятого року територію. Позиція дуже зручна для масованого наступу, проте червоні підставляли беззахисні фланги своїх дивізій у разі наступу німецьких військ, як самовпевнений азартний кулачний боєць підставляє власні ребра під кулаки досвідченого суперника. Ще до початку війни між Німеччиною й Радянським Союзом червоні полководці розмістили три армії, готові до потужного наступального ривка, у підковоподібному гітлерівському капкані. Не даючи змоги дивізіям Червоної армії розгорнути бойові порядки для ефективних воєнних дій, Гітлер ударив перший. Сто п’ятдесят шість німецьких дивізій, понад три мільйони вояків, заскочили змобілізовану для «визвольного» походу в Європу Червону армію зненацька на широкому фронті від Балтики до Чорного моря.
Двадцять другого червня 1941 року танкова група німців ринула на Луцьк, Рівне, Бердичів і, мов кухар ножем, відтяла одним ударом охоплені коричневою підковою всі три армії більшовиків. Червоноармійцям залишалося тільки рятуватися панічною втечею на схід. Немов піщані фортеці, розсипалися враз не налаштовані на оборону Західний і Південний фронти.
Мобільні й добре вишколені диверсійні групи вивели з ладу весь проводовий зв’язок червоних. Командири не могли віддавати наказів, бо не знали реального стану речей. Члени Генштабу, що спішно зібралися в Москві, узагальнили скупі й часто суперечливі відомості з місць боїв і дійшли невтішного висновку. Німецька авіація перетворила на звалища металобрухту аеродроми Західного, Київського, Прибалтійського особливих військових округів, літаки спалахували, навіть не відірвавшись від землі. Німецькі смертоносні бомби сипалися на голови беззахисних мирних жителів міст, на військові бази, залізничні вузли України, Білорусії, Балтійських республік. Відрізані частини Червоної армії вздовж усього кордону вели локальні бої з німецькими полчищами. Червоноармійцям, які покидали оборонні позиції, вірні пси партії політруки-комісари дірявили голови з іменних наганів. В оточенні опинилися цілі армії. Втомлені комуністичною дійсністю і нажахані кривавищем війни червоноармійці масово здавалися в полон. Німецькі танкові колони швидким маршем, майже не натикаючись на опір, просувалися вперед.
Уже в грудні сорок першого передові німецькі частини досягли Росії, намертво заблокували «колиску революції» Ленінград, де від голоду й холоду вимирав мирний люд. У липні 1941 року частини вермахту так несподівано ввірвалися до Смоленська, що навіть члени обкому компартії не встигли втекти з міста. Вони, а ще весь компартійний архів, потрапили до ворожих рук.
Червень сорок першого став для українських патріотів місяцем тривог, сподівань і невизначеності. Обласний провід ОУН квартирував у приколомийському Нижньому Вербіжі. В омитому чистими водами гірських річок Пруту, Пістиньки й Лючки селі часто бували провідники українського підпілля Чумак (Василь Мельничук), Мундзьо (Роман Сельський), Лис (Михайло Оленюк), Зенко (Іван Гаврилків), Ґонта (Василь Федюк)…
Вулиці Коломиї переповнені озброєними цивільними. Другого липня місто над Прутом покинули залишки червоноармійських військових частин. Тікали поквапно, під прикриттям короткої літньої ночі, мов злодії з чужого обійстя. Перед цим три дні безперервним гуркітливим потоком на південний схід сунули танки, вантажівки, трактори… Останні більшовики втікали поїздом, що натужно чмихав на схід — на Городенку, Тернопіль… Із першими совітами зі столиці Покуття вибиралися сковані страхом найвірніші їхні вислужники Григорій Гаврищук, Олена Сенюк та всі решта любителі дармівщини. За собою червоні орди залишали в сплюндрованому краї великі руйнації, гори трупів, тисячі вдів, сиріт, ріки сліз…
Поодинокими зграйками наполоханих стріляниною птахів утікали на схід покинуті напризволяще радянські прикордонники. Солдати-українці залишалися, вступали до боївок ОУН. Організація Українських Націоналістів вийшла з підпілля і почала давати лад у сплюндрованому краї. То була єдина сила, що не зламалась і не розсипалася перед напором німецької воєнної машини.
Над містом уже не кривавів більшовицький прапор. На шпилі урядової ратуші замайорів небесно-золотий український стяг. Зшите вправними руками Мельничукової дружини Марусі тріпотливе полотнище підняли над ратушею Василь Мельничук, Роман Сельський, Мирослав Харкевич. Останній щойно повернувся з німецько-польської війни. В Коломиї посеред ринкового майдану купою недолугого в своїй нерухомості металевого брухту вивищувався знешкоджений руками українських підпільників московський танк. Гусенична металева потвора з червоними зірками на броньованих боках зі смертоносного чудовища перетворилася на об’єкт кепкувань і глузів.
Оскільки вся комуно-московська адміністрація накивала п’ятами, ОУН доручила очолити новостворену окружну владу професорові Княжинському, людині вельми авторитетній і порядній.
Народився Антін Княжинський на Бойківщині 20 лютого 1893 року в священичій сім’ї. Шкільну освіту здобував у Самборі на Львівщині, де батько мав парафію. Диплом доктора філософії здобув у Львівському університеті. Патріотично вихований юнак одним із перших зголосився до лав Українських Січових Стрільців. Після воєнних поневірянь присвятив себе вихованню української молоді. Працював у навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Тернополя, Самбора. Місця праці змушений був змінювати через невпинні переслідування польської окупаційної влади.
У Коломиї викладав рідну мову в українській ґімназії, директором якої був Степан Котецький, людина напрочуд добра, але слабкої волі. Середнього на зріст, завжди охайного, елеґантно вдягненого, з невеликим вусиками професора Княжинського любила, незважаючи на його сувору вимогливість, ґімназійна молодь. Викладачі поважали знаючого і скромного колеґу. Зизим оком позирали на патріота польські можновладці.
Політично-адміністративні обов’язки керівника окружної адміністрації, що лягали на його плечі в часі міжвладдя, Антін Княжинський виконував сумлінно й чесно. За німецької окупації встиг побувати і директором Коломийської ґімназії, і головою Українського уряду Коломийської округи, і референтом культури при окружному комітеті у Станіславі.