Ділитися бодай крихтою влади з українцями не бажав жоден з окупантів. Тож через переслідування ґестапо Антін Княжинський змушений був переїхати до Нового Санчу.
У сорок четвертому більшовики заарештували патріота у Відні й запроторили на десять років до сибірських концтаборів. 1955 року йому пощастило вирватися з тяжкої неволі й долучитися до родини, що проживала на той час у Філадельфії.
Надійним помічником і незмінним заступником Антона Княжинського був отець Богдан Левицький.
Керувати Коломиєю жителі доручили Левові Рубінґерові. Міським посадником сорокаоднорічний правник й економіст став із легкої руки проводу ОУН. Коломийська міська управа мала кілька окремих відділів — житловий, суспільної опіки, фінансовий, господарський, харчовий. У кожному Організація мала своїх людей. Секретаріат управи займався веденням листування, загальною інформацією, працював із відвідувачами, опікувався архівом. Лев Рубінґер закінчив свого часу Київський комерційний інститут. Кілька років працював у столиці викладачем. У місті над Прутом замешкав 1926 року. До приходу перших совітів мав тут адвокатську практику. Влітку сорок першого коломийські націоналісти відшукали Лева Рубінґера в Чорткові, де він уже посідав пост прокурора, й доручили очолити міську управу.
Важливі пости в тимчасовій адміністрації Коломиї займали люди, постійно готові до будь-яких несподіванок. Поступово в місті налагоджувалося господарське життя. Жителі довколишніх сіл привозили сюди на продаж хліб, картоплю, молоко, яйця, сир…
ОУН взялалася за ревізію наявної в місті зброї, а її, необлікованої, було на руках чимало. В ненадійних осіб зброю відразу ж вилучали. Іншим Харкевич і Лис видавали посвідки на дозвіл її носити. Удень і вночі здійснювалася розвідка на підступах до Коломиї, особливо в керунку Яблунова, Печеніжина, Ланчина й Отинії. На всіх входах до міста стояли секрети, якими командував Вихор — Іван Котлярчук зі Стопчатова.
Рано-вранці третього липня сорок першого року розвідники доповіли, що з Ланчина близиться великий моторизований відділ. Провід ОУН організував оборону міста від непрошених гостей. Усіх озброєних поділили на три відділи під командою Лиса, Харкевича й Тура. Подрібнені на підвідділи бійці зайняли оборону в полях на західних околицях міста. Вирішили не впускати ворога до Коломиї, а дати йому бій у передмісті. Зброю підпільники мали найрізноманітнішу, від пістолетів і ґвинтівок до скорострілів і ґранатометів. Мадяри, а саме вони виявилися вранішніми нападниками, відкрили по імпровізованій лінії оборони густий вогонь із важких кулеметів. Проте українських вояків надійно хоронив від ґонведських куль залізничний насип. Дружні залпи у відповідь змусили ворожі скоростріли замовкнути. Мадяри позлазили з мотоциклів і заховалися за товстою бронею танкеток. Харкевич якось порозумівся жестами з ворожим командиром. Запанувала напружена тиша. Прибулий для переговорів полковник, командир восьмого угорського корпусу, виявився нікудишнім дипломатом, і відразу ж накинувся з лайкою, вимахуючи затисненим у руці пістолетом на Мирослава Харкевича, який спокійним твердим голосом представився командиром відділу українських націоналістів. Тим часом коломийські вояки заздрісними очима обмацували сучасну автоматичну зброю в руках ґонведів і поглядами роззброювали їх. Зіткнувшись із вперто-спокійною поведінкою Харкевича й побачивши спрямовану на себе й охорону зброю та небачену рішучість на обличчях українських юнаків, полковник одразу присмирнів.
У короткій перестрілці обидві сторони зазнали втрат. Загинули два молоді, надміру гарячі гуцули, кілька були поранені. Мадяри втратили чотирьох убитими, з десяток їхніх вояків поранено. Бій той послужив окупантам водночас наукою і попередженням. На вулиці давньої Коломиї угорські вояки, вже без зайвої пихи, вступили аж під вечір. Підпільники, про всяк випадок, не дуже потикалися їм на очі, бо мали вже гіркий досвід спілкування з московськими завойовниками, проте контролювали в місті всі сфери життя — адміністративну, політичну, господарську.
Порозуміння з ворожим командуванням, за дорученням Антона Княжинського, доходив отець Петро Кабаровський, який мав неабиякий дипломатичний хист і добре знав мадярську мову. Із ним на нелегкі переговори пішов провідник ОУН Василь Мельничук.
Угорська окупаційна влада не цікавилася громадсько-політичним життям поневоленого краю. Не дуже переймалися мадяри і справами воєнними. Всю свою енерґію їхні вояки спрямовували на грабунок. Забирали в населення все, що можна було відіслати до Угорщини або спожити на місці.
До керівництва міської управи надійшла інформація, що наїзники грабують величезний млин Ґольдберґа на березі Млинівки неподалік від Пруту. Захланні мародери не обмежилися вкраденим мливом, але й заходилися розбирати обладнання. Рубінґер негайно пішов до мадярського командира. Той не встояв перед вимогливо-суворим посадником, що аж пашів благородним гнівом, і наказав солдатам припинити безчинство.
Хижими кібцями мадярські грабіжники впали на маленький Кийданч. Забирали в селян збіжжя, худобу, коней, господарський реманент… Василь Федюк, не гаючи часу, доповів про озброєних здирників окружному провідникові ОУН Байді — Романові Мокрію. Той знайшов у Коломиї Володимира Коваля, що працював референтом у крайсляндвіртшафті. Наступного дня Володимирів брат, який працював у тій же установі водієм, вручив Федюкові наказ для командира мадярської частини, що сваволила в Кийданчі, з підписом начальника крайсляндвіртшафту Штруца. З тим документом Василь Федюк подався до розміщеного в сільській школі штабу. Прочитавши офіційний папір, командир наказав своїм воякам покинути село. Про це Федюк того ж таки дня доповів Байді в його рідному Заболотові.
Здивовані селяни звозили з зарінка до стодол свої снопи, приводили худобу й коней, повертали відібране нажите тяжкою працею добро й не знали, що дякувати за врятоване майно мають націоналістам, які твердою рукою підтримували порядок і відновлювали справедливість у розореному краї. Чимало добрих справ здійснили для своїх краян розумні й розважливі брати Ковалі, яких підпілля заслало в розвідку до ворожої інституції. Завдяки їхній ризикованій розвідницькій діяльності провід ОУН постійно знав про наміри мадярів і німців, мав змогу вжити ефективних контрзаходів.
Удруге від пограбування, уже німецького, врятував рідне село Василь Федюк у дуже цікавий спосіб. Щойно галасливі німецькі солдати заходилися забирати в селян худобу й зганяти її на майдан біля читальні, Василь метнувся до Володимира Коваля. Кебетливий референт повів справу так, аби Штруц сам забаг побачити Кийданч. Старий австрійський офіцер із глибокою рубцюватою раною на щоці, пам’яткою з Першої світової, прихильно ставився до українців, знав їхні мову і звичаї. А ще, як виявилося згодом, полюбляв український борщ і вареники. Ними й почастували щедро в селі високого начальника з намови Федюка й Коваля. Не обійшлося й без доброї чарки. Довго згадував штрамакуватий австріяк гарну гостину. Селяни ж тішилися врятованою худобою і дякували Всевишньому та невідомим заступникам.
Вежі духу
День проголошення у Львові Української Самостійної Соборної Держави Коломия святкувала дуже величаво й урочисто. Святкову Службу Божу правили священики під орудою отця декана Русина на майдані колишнього польського «Сокола». Запросили й мадярських достойників, які здивовано кліпали очима. Проте відчували, що твориться щось ґрандіозне. До Коломиї, мов струмки до бурхливої гірської ріки, стікався святошний люд із ближніх і далеких сіл. Брукованими вулицями лава за лавою дружно марширували хлопці з Покуття й Гуцульщини. Молодечі груди розпирала їм гордість за приналежність до незнищенного українського роду. Гарячі серця їхні пломеніли любов’ю до Вітчизни. На обличчі кожного юнака прочитувалася готовність віддати життя за матір-Україну. Ґаптовані кептарі, чорні байбараки, білі кожухи, зелені крисані, солом’яні брилі, смушеві шапки могутнім потоком пропливали перед очима зачудованих коломийців. Яскраві квіти й дубове листя на головних уборах вносили у войовничі стрункі колони відчуття миру й спокою, а ще — сили, могутнішої за силу зброї. Її дає змонолічений чистими серцями дух, твердий і всепоборний. Справжньою вежею духу, неприступним бойовим бастіоном почувалися того погожого літнього дня українські юнаки на вулицях Коломиї. Їхні полум’яні душі творили велетенську ватру, вогонь якої сягав до небес. Вогонь, що спалює все лихе, зловороже й оздоровлює націю. Люди, освячені гарячим пломенем душ, ставали братами. Побратані священним вогнем ставали і його братами. Тисячі осяйних братів вогню запалять полум’ям своїх чистих душ мільйони. Багато з них згорить в огні офірності нації, щоби освятити шлях грядущим поколінням братів вогню…