Першу злагоджену колону вів Мирослав Харкевич, комендант майбутньої старшинської школи в Коломиї. Організатори святкування мали нарукавні синьо-жовті пов’язки з тризубом і надписом «ОУН». Закінчилося свято чудовим концертом, наче золотокрилі ангели побували в розбурханім місті понад Прутом.
На зміну святам неодмінно приходять будні з їхніми надокучливими щоденними клопотами. ОУН мусила докладати величезних зусиль, аби не допустити в охопленому полум’ям війни краї особистої помсти, що вже вряди-годи траплялося в селах. Наче мухомори в лісі, плодилися групки озброєних грабіжників. Свою чорну справу вершили аґенти НКВД, що їх для цього й лишили московські окупанти. Дати всьому лад могла тільки дужа оружна рука, спрямована холодною тверезою головою.
Екзекутива ОУН вирішила створити старшинську школу. Приміщення шукали недовго. Нещодавно з великого будинку на вулиці Юліуша Словацького забралася військова частина Червоної армії. Казарма була цілком придатна для такого поважного навчального закладу. Відбір до вишкільної сотні проводили суворо й прискіпливо. Набирали студентів, випускників і старшокласників ґімназії, найкращих… Здебільшого курсантами ставали члени або симпатики ОУН. Новостворену сотню розбили на три чоти, командирами яких стали колишній січовий стрілець доктор Степан Іванець, чотар польського війська Микола Григорчук і поручник румунської армії Микола Сухолотюк. Командиром сотні провід ОУН призначив двадцятичотирирічного поручника Степана — Мирослава Харкевича, уродженця Ілинців, що на Снятинщині. Його першим помічником став молодий коломиєць Володимир Тихович.
Розпочався напружений вишкіл. Часу було обмаль, бо німецькі окупанти все більше й більше виказували свій хижий норов. Чималий перелік предметів — руханка, спів, гігієна, перша медична допомога, картографія, зброєзнавство, організація війська, польовий вишкіл, стрільба, стройова підготовка… — вимагав жорсткого навчального розпорядку.
Якось старшинську школу відвідав Леґенда — Іван Климів. Високий провідник розповів курсантам про українсько-німецькі взаємини, арешти провідників і членів ОУН. На прощання попередив про скоре прибуття до Коломиї німців. Леґендарного патріота в грудні сорок другого року замучить у в’язниці на Лонцького кривавий ґестапівський кат Вірллі Вірзінґ. «Я, Іван Климів-Леґенда, член Організації Українських Націоналістів, більше нічого вам не скажу». Ото все, що почули від нього слідчі ґестапо у Львові.
Іван Климів народився 1909 року в Сільці-Белзькому на Львівщині. По закінченню ґімназії вивчав право. З юних літ пов’язав своє життя з ОУН. Переслідували мужнього патріота всі окупанти — польські, німецькі, московські. Неперевершений організатор і конспіратор поєднував у собі надзвичайну відвагу й дивовижну скромність. На всіх постах, що їх довіряла йому Організація, працював наполегливо й самовіддано. Ґестапо призначило дуже високу грошову винагороду за голову члена центрального проводу ОУН Леґенду.
Молодший на два роки Іванів брат Григорій пішов із життя в Бриґідках, не бажаючи носити воляче ярмо, в яке намагалися впрягти наш люд польські окупанти.
Руками україноненависників-поляків ґестапівці влітку 1942 року замордували в страхітливому концтаборі Аушвіц двох братів Бандер — двадцятисемирічного студента Василя й старшого на чотири роки доктора суспільних наук Олександра. Головний кат обох націоналістів Сташек Подкульський трохи згодом дістав за старання належну платню від німців, з якими мордував українських в’язнів. Ґестапівці замучили його так же жорстоко, як до того він мордував своїх жертв.
Біда завжди приходить непрохана. На зміну байдужим до всього і всіх, окрім власної наживи, мадярам до Коломиї 10 серпня 1941 року вступили покорювачі Європи, педантично жорстокі німці. Три дні до того окружний староста крайсгауптман Альбрехт перебрав у Станіславі владу від мадярів, хоча фактично урядував тут Ілля Сем’янчук, який теж склав свої повноваження керівника області.
Чогось нового прибулі з заходу «надлюди» для Галичини, яка стала частиною Генерального губернаторства, не принесли. Гітлерівські пропаґандисти, як і їхні сталінські попередники, користали з польсько-українських незгод. Фюрер посередком Генерального губернатора й руками губернатора дистрикту «Галичина» обсновував збідований край густою адміністративною сіткою. Управління дистрикту поділялося на відділи (гауптабтайлюнґи): внутрішніх справ; праці; харчування й сільського господарства; науки й освіти; фінансовий; правовий; народної освіти й пропаґанди; охорони здоров’я; поштовий; залізниць; лісівничий; будівельну службу.
Військова влада підпорядковувалася власному командуванню. Майже губернаторські повноваження мав керівник СС та поліції. Місцевому фюрерові підпорядковувалися таємна державна поліція — ґестапо, служба порядку — СД і кримінальна поліція — Кріпо. Своїх жандармів у населених пунктах мали поліція правопорядку — Орпо та допоміжна поліція — гільфсполіцай. Діяли також різного роду спеціальні й охоронні служби. Українську допоміжну поліцію німецька окупаційна влада хоча й терпіла, проте довіри до неї не мала жодної, догадуючись, либонь, про справжні наміри більшості засланих у поліцію українців. Округами в дистрикті керували крайсгауптмани, міські староства очолювали штадткомісари. В повіті господарювали ляндкомісари.
Провід ОУН завчасу розвіз всю придатну зброю, що зберігалася в старшинській школі, по селах, де її надійно замаґазинували. Непридатну зброю здали під розписку ортскомендантові. Отой клаптик паперу з підписом і печаткою місцевого коменданта врятує в недалекому майбутньому життя не одному підпільникові.
Не забарилася й реакція завойовників і на старшинську школу в Коломиї. Туди приїхав комендант української поліції сотник Микитюк із письмовою вимогою крайсгауптмана негайно розпустити сотню, а її зброю та майно передати німецькій владі.
Кожен окупант впроваджує на загарбаних землях свої порядки. Німці створили в Коломиї службу зайнятості арбайтсамт для набору з української молоді дармової робочої сили і відправки її на підприємства й у бауерські господарства фатерлянду. Для господарювання на окупованій території організували господарську службу — віртшафтсамт. На кшталт радянських створили свої, німецькі, колгоспи — ляндвіртшафти. Впровадили талони — бецуґшайни — на хліб, цигарки, горілку, пиво… Майже московські хлібні карточки. Першим керівником німецької окупаційної адміністрації Коломиї — крайсгауптманом — був Фолькман. Культурний й освічений німець симпатизував українцям, за що невдовзі загримів на фронт. На зміну йому вище німецьке керівництво прислало армійського офіцера Калленберґа, який втратив на фронті ліву руку й зовсім не розумівся на політичній ситуації.
Генерал-губернатором райхскомісаріату дистрикту «Галичина» Адольф Гітлер призначив відданого йому Ґанца Франка.
Німецьку таємну поліцію, всюдивлізливе ґестапо, очолив у Коломиї оберштурмфюрер Ґеде, чоловік непершої молодості. В страхітливому будинку на вулиці Романовського снували коричневу антиукраїнську павутину й знущалися з заарештованих українських націоналістів ґестапівські павуки-кровопивці обершарффюрер Вайсман, молодий і симпатичний м’ясник із Надренії, його вродлива секретарка з повадками повії фройляйн Фріда. Не відставала від господарів видресирувана вгодована вівчарка на кличку Фелікс. Очевидно, ґестапівці мали на оці свого більшовицького навчителя Фелікса Дзержинського.
Заворушились, мов жаби в болоті, донощики, здебільшого колишні польські й майбутні радянські «патріоти». Німецькі тайняки вистежували й винюхували, фіксували до найменших дрібниць усе, що говорили оунівці на святкових та інших зібраннях. Вуха й очі ґестапо пильнували вдень і вночі.