Над приміщенням друкарні, на другому поверсі, жив із родиною професор Дмитро Николишин — письменник, перекладач, видавець «Загальної книгозбірні» в Коломиї, який очолював також видавництво «Воля Покуття». У тридцятих роках викладав історію й географію на сільськогосподарському вишколі дівчат у Коршеві. І видавництво, і друкарня, і редакція газети «Воля Покуття» сусідили на вулиці Гетьмана Мазепи. Відповідальним редактором газети працював Христич, сумлінний і порядний чоловік. У січні 1943 року редакція «Волі Покуття» перебралася до Львова, де її очолив Осип Боднарович. Першопочатково газета задумувалась як орган ОУН і навіть надрукувала на своїх шпальтах Акт проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Проте за кілька місяців німці прибрали часопис до своїх рук. До «Волі Покуття» в Коломиї часто дописували Роман Рубінґер, Юліан Тарнович, Іван Герасимович, син Кирила Трильовського Петро, Іван Михалевський…
Друкарня числилася за видавництвом «Воля Покуття» і мала статус державної. Німецька влада підпорядкувала її згодом «Поліграфтресту». Чимало часописів надходило до Коломиї з Німеччини. Поміж них «Das Reich», «Volkerischer Beobachter», «Adler», «Vorwarts»…
Друкарня була надійним прикриттям для повітового організаційного референта Коломийщини Ґонти. Це невеличке поліграфічне підприємство стало не тільки постійним місцем зустрічей українських націоналістів, тут виготовляли багато потрібних для Організації документів. Ґонта часто бував у Гвіздці, Заболотові, Яблунові, Березовах. У друкарні відбувалися реґулярні зустрічі з організаційним окружним провідником Коломийщини Зенком — Іваном Гаврилківим із Лісок. Зв’язок підтримували через районного провідника в Яблунові Лева — Юрія Максим’юка, тридцятирічного селянина з Мишина. Все частіше підпільницькі стежки зводили Ґонту з районним провідником у Гвіздці Марком (Василем Хомою), однооким Кропивою в Снятині, Тятивою в Коршеві…
Коломия в мережі ОУН була поза схемою повіту. Міським юнацтвом Організації орудував Панчак. Його сестра Маруся працювала в друкарні накладницею. Леґально хлопець працював у Коломийському надлісництві. Закохався до нестями в красуню Рузю Рудницьку, мати якої навідріз відмовлялася дати дозвіл на вінчання молодят. Із розпуки гарячий хлопець застрелив кохану й себе.
У вересні 1941 року ґестапо підступно заарештувало в Станіславі ледь не весь обласний провід ОУН. До німецьких таборів запроторили Василя Бандеру, Романа Малащука, Богдана Рибчука, Ярослава Микитюка, Євгена Лозинського, Володимира Дейчаківського та ще чимало визначних членів Організації.
Після станіславських трагічних подій Василеві Федюку неодноразово доводилося втікати від щораз прискіпливіших ґестапівських нишпорок через вікно. Кілька разів бачив ці бухгалтерові «гімнастичні» трюки фольксдойч Шпанєр. Але жодного разу не вказав ґестапівцям на втікача.
Посеред третьої дії оперети Ярослава Барнича «Шаріка» озброєні гітлерівці 14 листопада сорок третього року ввірвалися до театру в Станіславі. З брутальними криками й лайкою накинулися на ошелешених глядачів. Схопили понад сто сорок українців. Заарештованих членів ОУН Дмитра Лепкого, Миколу Гундзяка, Івана Долішнього, Мирослава Штуняка, Олексу Маланюка, Василя Бобрецького, Ярослава Бибика, Михайла Лупипсіва та багатьох інших фашисти через три дні розстріляли. Чимало націоналістів потрапило до фашистських концтаборів. Формальною причиною німецьких звірств послужила зброя, що її підкинули до зали театру ґестапівські аґенти. Дивом вирвався з ворожих кліщів провідник Митар. Добрий спортсмен і відважний боєць, він вистрибнув із другого поверху просто на голову охоронникові, оглушив німця й утік від погоні. Тієї ж ночі, збуджений і втомлений, дістався до Коломиї й розповів друзям-підпільникам про ворожу провокацію і повальні арешти. Свого часу Митар і Роберт закінчили Краківську школу ОУН.
Косим оком дивилися німці на вже згаданого відповідального редактора «Волі Покуття» Христича, який, вирвавшись із московського пекла, проживав із дружиною, донькою і сином у Коломиї. Все місто знало про їхню щиру дружбу з колишнім актором театру Миколи Садовського Олексою Скалозубом, що теж прибув до міста над Прутом із Великої України. Христича, чесного й працьовитого українця, розстріляли згодом другі совіти.
Березневої провесені сорок другого обласний провід ОУН призначив міським провідником Коломиї Журавля. Левова пайка нелегкої й небезпечної підпільної праці лягла на плечі провідників Зенка й Митаря. Останній щойно став обласним референтом СБ Станіславщини. Зрідка навідувався до Коломиї окружний провідник ОУН Роберт (Ярослав Мельник), який невдовзі став обласним провідником. По зв’язку вже надійшла про це звістка, а самого провідника усе не було. Аж якось до Ґонти прибіг молоденький зв’язковий і повідомив, що Журавля вбили, щойно він прибув до міста.
Кілька чільних підпільників зустрілися на явочній квартирі на вулиці Яна Собєського, що неподалік від школи імені Тараса Шевченка. Коротко обговорили план похорону. Новопризначений провідник Коломиї допустився фатальної помилки — не пішов по зв’язках, а дістався до міста перед вечором зі Станіславського напрямку й нарвався посеред вулиці на німецький патруль. Після голосної команди «Стій!» кинувся тікати, і ворожа куля вкоротила йому життя.
Уже смеркалося, як Митар із Ґонтою прийшли на міське кладовище. Поодинці посходилися Рибак (Роман Качорівський), Чорний (Осип Перцович), Зенко. В трупарні Митар зняв з убитого черевики, шкарпетки, повиймав із них штафети.
Тіло Журавля поклали на фіру. Колеса з металевим обіддям і підковані кінські копита ретельно обмотали ганчір’ям. Безшумний віз із небіжчиком, уникаючи німецьких нічних патрулів, жалобно рухався берегом за течією Пруту до Воскресінців. На сільському цвинтарі зібрався чималий гурт підпільників. Хлопці й дівчата заспівали «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали». Кинули по грудці сирої землі на могилу друга, якого ніхто й не знав. Нічна темрява поглинула поодинокі постаті. Цвинтарна тиша щільно оповила свіжу могилу, на яку ронила холодні сльози поблизька калина.
Тимчасово функції міського провідника провід ОУН поклав на Різьбяра — Василя Андрусяка. А той узяв собі до помочі організаційного повітового провідника Ґонту. Обидва Василі, Андрусяк і Федюк, добре спрацювались і міцно подружили.
У приколомийському селі Воскресінцях чітко відлагодили центральний зв’язок у хаті сільського солтиса Михайла Гуцуляка на псевдо Тато. П’ятдесятисемирічний підпільник загине в рідному селі від рук енкаведистів 17 квітня 1945 року.
У запеклому бою з бандою озвірілих емгебистів 16 лютого сорок п’ятого року в Яворові накладе буйною головою його односелець Дмитро Гуцуляк. Двадцятичотирирічний повстанець на псевдо Денис служив політвиховником у курені «Гайдамаки», яким командував партизанський улюбленець і гроза окупантів Скуба. І політвиховник, і командир устигли за свій короткий вік повоювати з усіма загарбниками, що зголоднілою саранчею вкрили українську землю. Обидва були для підлеглих взірцем українського вояка — мужнього, сильного, мудрого. Дмитро народився і виростав у великій і дружній селянській сім’ї. Від батька Михайла, сільського аматора, успадкував акторський дар і гарний голос. Працю на полі поєднував із виступами на сцені читальні «Просвіти», а згодом — і підпільною діяльністю. Запальне, мудро виважене слово й непоказна хоробрість політвиховника піднімали до бою сотні молодих повстанців. Денисові вірили, за ним ішли. Жоден стрілець не розчарувався в своєму командирові.
Між усіма населеними пунктами уярмленого краю підпільники відновили живий зв’язок, який обірвали були більшовики. На дільниці між селами Шепарівцями й Коршевом кур’єрами орудував Білий — Дмитро Венгринюк. Групу зв’язкових між Шепарівцями й Печеніжином очолював Дуб — Степан Федюк. Із Кийданча до неї входили юнаки Микола Федюк (Багач), Василь Шевчук, Василь Андрусяк (Семен), Михайло Петрук (Голуб). Окремі доручення в групі виконували два хлопчаки одинадцятьох і тринадцятьох років — Василь Левицький і Прокіп Дорундяк. Юних підпільників провідник посилав на зв’язок лише вдень і лишень туди, де дорослі могли накликати на себе підозру ґестапівських шпигів. Із приходом німців гору в сільській ОУН взяли мельниківці, оскільки під впливом священиків туди подалося багато заможних господарів. Керував ними діяльний і грамотний студент Микола Ільків. Проте організаційна ситуація змінилася, коли з німецького полону повернувся забраний до Червоної армії Микола Костюк — Довбуш. Двадцятидворічний підпільник вміло орудував довіреною йому станицею. Загине відчайдушний партизан 2 липня 1945 року в Княждворі.