Ґестапо влаштувало на визначного українського діяча широкомасштабні лови, задіявши власну й енкаведистську аґентуру. У вересні 1941-го провідник Орлик потрапив до коричневої сіті, але дивом вирвався, коли його транспортували до німецької в’язниці. Та ґестапівські ловчі все частіше й частіше беруть слід. Підпільник постійно відчуває їхнє смертельне дихання в спину. Задушливого дня 25 липня 1942 року змокрілі від спеки винюхувачі озвірілою зграєю накинулися посеред Києва на розшукуваного й переслідуваного провідника. На перетині вулиць Театральної й Фундуклеївської лови для кількох ґестапівських мисливців стали останніми. Бездиханними лантухами осіли вони на твердий київський брук, ловлячи розпашілими тілами Орликові кулі. Та сили нерівні: гітлерівці сповзаються з усіх боків. Кінчаються набої в Дмитровім пістолеті. Вірний присязі, безстрашний патріот кинувся назустріч смерті. Дві тупо-байдужі фашистські кулі обпеклись об полумінь його великого серця.
Тридцятиоднорічному Тятиві провід 1943 року дав ще одне важливе доручення: створити теренову боївку. До цієї боївки, яку сам провідник і очолив, увійшли вишколені й загартовані хлопці з довколишніх сіл: Лісної Слобідки, Черемхова, Казанова… Головні функції в згуртованому й мобільному підвідділі поклав на Крука (Василя Данищука), Чорнявого (Омеляна Ямбора), Сяна (Михайла Гретчука), Руслана (Михайла Вітенка), Козака (Григорія Семчука).
Народився Тятива (Дмитро Юркевич) у Лісному Хлібичині. Набув слави вправного мебляра й мав чимало знайомих із ближніх і дальших сіл, що й використовував, коли підбирав людей для підпільної праці. Підрайонними провідниками призначив Білого (Дмитра Венгринюка), Хмару (Дмитра Гуцуляка), Дуная (Василя Яцинишина), Хмурого (Олександра Бабійчука) — відданих справі, надійних хлопців. І в жодному не помилився. Не зганьбили ні провідника, ні організації й дівчата-кур’єри Квітка (Юстина Семчук) і Люся (Ганна Досин).
Ні рідного села, ні роду вкраїнського не поганьбив односелець Тятиви Василь Дутчак — Чорний. Двадцятишестирічного провідника ОУН Коршівського району зграєю скажених собак обскочили спраглі чужої крові емгебисти. В багатогодинному бою з повстанцем 14 лютого 1950 року немало пролили вони і власної. Довго не наважувалися підійти навіть до вже мертвого Василя. А оговтавшись, люто протикали бездиханне юнакове тіло багнетами. У звітах вищому начальству, щоби оправдати великі власні втрати, число «бандитів» збільшать до двох десятків. Не дуже й злукавили червонопогонні командири. Бо ще з часів козаччини один український лицар, який змагав за свою Вітчизну, вартував багатьох найманих вояків.
А сповна відданий ідеї української незалежності славний провідник ОУН Коршівського району Дмитро Юркевич на псевдо Тятива загинув холодної січневої днини сорок шостого року. Дружину й доньок героя комуністи вивезли на Сибір.
У квітні сорок другого окружний провід скерував Рибака (Романа Качорівського) з Городенки повітовим провідником до Косова. Та в Рожневі його перехопила й заарештувала українська поліція. В друкарню до бухгалтерії завітав розлючений Різьбяр. Громометний провідник грізно вимахував довгими руками, аж іскри кресав зі стелі.
— Ти собі уявляєш?! Ні, ти собі уявляєш, курва ляґа, що виробляють!? Муситься покарати тих поліціянтів!..
Велить Ґонті негайно їхати визволяти затриманого Рибака, доки не запізно.
З великим шматурякою підгаєцького масла Ґонта поспішив до заступника начальника поліції в Коломиї. Алярмова депеша несе до Рожнева суворий наказ: «Звільнити!».
Дев’ятнадцятирічний Роман Качорівський, хоча мав два роки підпільного стажу й освіту відповідну, та на відповідальний пост повітового провідника специфічного гірського реґіону ще не годився. Тому провід ОУН лише з йому відомих причин скерував до Косова Ґонту, який надзвичайно ефективно й плідно працював у коломийській друкарні, володів німецькою й польською мовами і мав навики професійного підпільника-розвідника. А причини були серйозні: на Косівських теренах, у карпатських лісах, починали гуртуватись основні повстанські сили.
На грані
Вересневого дня 1942 року до друкарні прийшов усюдисущий Різьбяр і повів Ґонті про його призначення провідником ОУН Косівського повіту. Цілий вечір мізкували друзі, як вибратися Федюкові з Коломиї, щоби не накликати німецької кари на родину в селі. Поступово визрів дотепний і надивовижу простий план. Бухгалтер просить у гера оберлейтенанта дозволу провідати у Львові пораненого на Східному фронті приятеля.
Есесівець Віллі Зетцер повірив і відразу ж дав відпустку на кілька днів, ще й дозвіл оформив.
Проте минають дні, тижні, а бухгалтер до праці не повертається. Занепокоєний директор викликав із Кийданча старого Юрія Федюка.
— Де син? — Той не знає, лише здивовано знизує плечима.
В охопленій панікою друкарні зріє скандал. Безслідно пропав працівник, який єдиний знав весь виробничий процес і міг ним керувати, до того ж ще й німецьку знав… Саботаж?!
Каральна команда не забарилася. Здійнявши куряву над принишклим селом, вантажівка скрипнула гальмами біля обійстя Федюків у Кийданчі. Солдати в касках діловито зняли з кузова каністри з бензином. Буденно налаштовують зброю. Зараз кількома короткими чергами поквитаються з родичами втікача-саботажника. А завершить справу підсилений бензином вогонь. За кілька годин від ворогів Райху і їхнього кубла залишиться купа попелу. Ферфлюхунґ — прокляття на їхні голови! На розправу німці швидкі.
Цікавість, звичайна людська цікавість, завела головного екзекутора до селянської хати. Поки офіцер рипить блискучими чобітьми з високими халявами в сінях, солдати щільніше притискають чорними стволами автоматів до побіленої стіни переляканих батьків, брата й сестру винуватця переполоху. Холодні дула байдуже очікують на гаркаву команду, щоби плюнути смертельним вогнем. Офіцер заходить тим часом до світлиці й здивовано розширює очі. Зі стін на нього суворо видивляються фюрер і генерал-губернатор Ґанц Франк, ще якісь незнайомі особи. На столі ціла виставка німецьких журналів, газет, книжок… Все та ж цікавість спонукала погортати шерхітливі сторінки.
На голови розігрітих мисливським азартом солдатів падає несподівана за такої ситуації команда:
— Alle Leute raus!
Офіцер ввічливо вибачається перед спантеличеними дивною поведінкою німців батьками.
— Wir werden weiter suchen, — винувато опускає блакитні очі.
Вантажівка погуркотіла на Коломию, тягнучи за собою довгий хвіст польової куряви.
Слідів зниклого бухгалтера друкарні німці шукали довго. Одного дня біля господи Федюків зупинилося чорне легкове авто з офіцером і двома автоматниками. Забрали господаря аж до Станіслава. Там ґестапівці виявили вбитого молодого чоловіка, за прикметами подібного до Василя Федюка. Батько, серце якого не раз тьохнуло дорогою, у вбитому сина не впізнав. Ґестапівські пошуки тривали. І Юрій, і Параска Федюки знали, що їхній Василь десь далеко, і вдома його ще довго не буде. Про діла синові могли тільки здогадуватися. В рідних краях, де його чекала би ґестапівська куля, Василь Федюк за час німецької окупації не показався жодного разу. «Виставка» в сільській хаті в Кийданчі врятувала рідним життя.