Маг залишився незворушним. Але йому згадалися благословення Божі, що розбивають шибки вікон на дрібні скалки.
— Ти його кохаєш?
— Я відкрила, що можу кохати його ще сильніше. Якщо я більше нічого й не навчуся на цій дорозі, то одну важливу науку я вже здобула: необхідно ризикувати.
Він мріяв про щасливий вечір, коли вони поверталися з лісу. Мріяв дати їй зрозуміти, як вона йому потрібна, дати зрозуміти, що він такий самий чоловік, як і інші, і стомився від своєї самоти. Але їй були потрібні від нього лише відповіді на її запитання.
— Я відчуваю щось дивне в повітрі, — сказала дівчина.
І справді, середовище стало якимсь іншим.
— Це Вісники, — відповів Маг. — Штучно створені демони, а не ті, які вийшли з лівиці Бога, ті, що не приводять нас до світла.
Його очі блищали. В атмосфері справді щось змінилося, й він заговорив про демонів.
— Бог випустив цілий легіон зі Своєї Лівої Руки, щоб нас удосконалити, щоб навчити нас виконувати свою місію, — провадив він. — Але наділив людей спроможністю концентрувати сили темряви і створювати власних демонів.
Саме це він тепер і робив.
— Але ж ми можемо зосередити свої зусилля й на доброму, — сказала дівчина, трохи налякана.
— Ні, не можемо.
Це добре, вона в нього щось запитувала, і її запитання допомагали йому розвіятися. Він не хотів створювати демона. У Традиції Сонця вони називалися Вісниками й могли творити велике добро або велике зло — і лише великим Наставникам було дозволено кликати їх. Він був великим Наставником, але тепер робити цього не хотів — бо сила Вісника була небезпечною, а надто, якщо до неї домішувалося розчарування в коханні.
Бріда була спантеличена відповіддю Мага. Він здався їй якимсь дивним.
— Ми не можемо зосереджувати свої зусилля на Добрі, — провадив він, докладаючи величезних зусиль, щоб устежити за власними словами. — Сила Добра завжди розпорошується, як Світло. Коли ти випромінюєш вібрації Добра, ти облагодіюєш усе людство. Та коли ти концентруєш сили Вісника, то ти облагодіюєш тільки себе саму — або завдаєш шкоди тільки самій собі.
Очі йому блищали. Він підкликав шинкаря й попросив рахунок.
— Ходімо до мене додому, — сказав він. — Я зготую чай, а ти поставиш мені запитання, які вважаєш найважливішими у своєму житті.
Бріда завагалася. Він був чоловік привабливий. Вона теж була жінка приваблива. Вона боялася, що ця ніч може зіпсувати їй науку.
«Я не повинна уникати ризику», — повторила вона, звертаючись до самої себе.
Будинок Мага стояв на певній відстані від села. Бріда звернула увагу на те, що хоч він і дуже відрізнявся від помешкання Вікки, а проте був затишний і добре обставлений. Проте вона не побачила в ньому жодної книжки — тут переважав порожній простір, із кількома меблями.
Спочатку вони пішли на кухню приготувати чай, потім повернулися до вітальні.
— То що тебе сьогодні сюди привело? — запитав Маг.
— Я пообіцяла собі, що повернуся сюди в той день, коли щось знатиму.
— І ти вже знаєш?
— Та дещо знаю. Знаю, що дорога проста, а тому йти по ній набагато важче, аніж я думала. Але я зможу спростити на ній свою душу. А ось і перше запитання. Навіщо ви марнуєте час зі мною?
«Бо ти моя Інша частина», — подумав Маг.
А вголос відповів:
— Бо мені теж іноді хочеться з кимось поговорити.
— Що ви думаєте про ту дорогу, яку я для себе обрала, про дорогу Традиції Місяця?
Маг мусив сказати правду. Хоч йому й хотілося, щоб правда була іншою.
— Це твоя дорога. Вікка мала цілковиту слушність. Ти відьма. І тобі треба шукати в пам’яті часу ту науку, яку нам залишив Бог.
І він не переставав думати, чому життя вчинило з ним так несправедливо, чому він зустрів свою Іншу Частину в жінці, яка спроможна навчатися лише через Традицію Місяця.
— У мене ще одне запитання, — сказала Бріда. Було вже пізно, й вона ризикувала не встигнути на останній автобус. — Я хочу знати на нього відповідь і знаю, що Вікка мені на нього не відповість. Я знаю це, бо вона жінка, схожа на мене — вона завжди буде моєю Наставницею, та у стосунку до цієї теми вона просто не може не бути жінкою. Отож я хотіла б знати, як мені зустріти свою Іншу Частину.
«Вона перед тобою», — подумав Маг.
Але не відповів їй нічого. Пішов у протилежний куток вітальні й погасив світло. Залишив освітленою тільки скульптурну композицію з акрилу, якої Бріда не помітила, коли сюди увійшла. Всередині була вода, й бульбашки в ній то підіймалися, то опускалися, наповнюючи кімнату відблисками червоних і синіх променів.