Проте інші люди — люди, які мали стосунок до світу магії й відвідували ті самі курси, що їх відвідувала вона — запевняли, що це лихий чаклун, який володіє таємницями чорної магії і вбив своїми чарами одного чоловіка лише тому, що закохався в його дружину. За цей злочин він приречений блукати в лісах, хоч і є Наставником.
«Можливо, від самоти в нього скаламутився розум», — подумала Бріда, відчувши новий напад паніки. Попри свою молодість, вона вже знала, якої шкоди може завдавати самота людям, а надто тоді, коли вони досягають старшого віку. Вона зустрічала людей, які втрачали всю радість від життя, бо більше не могли боротися із самотністю і зрештою впадали в розпач, безнадійно загрузнувши в ньому. Це були переважно ті, хто вважав, що у світі більше немає місця ані для гідності, ані для слави, і які не замовкали ні вдень, ні вночі, обговорюючи помилки, що їх припустилися інші. Це були люди, яких самотність перетворила на судців, чиї вироки розліталися з вітром на всі чотири сторони світу, долітаючи до кожного, хто хотів їх слухати. То, може, й Маг збожеволів від самоти?
Зненацька десь зовсім близько від неї почулося шарудіння, й вона аж підстрибнула, а її серце тьохнуло. Забуття, в якому вона перебувала ще кілька хвилин тому, вмить розвіялося. Вона розглянулася навколо, але нічого не змогла розгледіти. Десь у животі народився страх і хвилею прокотився по всьому тілу.
«Мені треба опанувати себе», — подумала вона, але це було неможливо. Гадюки, скорпіони та інші примари з дитинства знову заполонили її уяву. Бріда була надто настрахана, щоб так відразу заспокоїтися. Перед нею виникло нове видіння: могутній чаклун, що уклав договір із дияволом, приносить у жертву її життя.
— Де ви? — гукнула вона нарешті.
Вона вже не хотіла справити враження. Єдине, чого вона хотіла, — це вибратися звідси.
Ніхто не відповів.
— Я не хочу тут залишатися! Рятуйте! Допоможіть!
Але їй відповів лише ліс своїми дивними звуками. Бріда мало не збожеволіла від страху, вона боялася знепритомніти. Але цього робити не слід; тепер, коли вона впевнена, що його близько немає, непритомність могла б поставити її у скрутне становище. Вона повинна зберегти самовладання.
Подумавши так, вона відчула, як у ній народжується сила, що прагне допомогти їй його зберегти. «Я не повинна кричати далі», — була її перша думка. Її крики могли привернути увагу інших чоловіків, які жили в цьому лісі, а чоловіки, що живуть у лісах, можуть бути небезпечнішими за хижих звірів.
— Я вірую, — стала тихо повторювати вона. — Вірую в Бога, вірую в мого янгола-охоронця, що прилетів сюди зі мною й оберігає мене. Я не знаю, який він і де він, але знаю, він близько. І не спіткнуся об жоден камінь.
Її останньою фразою була цитата з псалма, який вона вивчила в дитинстві і про який багато років не згадувала. Її навчила його бабуся, яка померла не так давно. Їй би хотілося, щоб вона була в цю мить поруч із нею; щойно вона про це подумала, як відчула присутність близької людини.
До неї почало доходити, що існує велика різниця між небезпекою і страхом.
«Той, хто живе під захистом Господа…» — так починався той псалом. Вона звернула увагу на те, що їй пригадалися всі слова, одне за одним, так ніби її бабуся справді була поряд і проказувала їх для неї. Вона проказувала слова псалма протягом якогось часу, не зупиняючись, і, попри свій страх, помалу заспокоїлась. У цю мить вона не мала вибору: або вона вірить у Бога та у свого янгола-охоронця, або впадає в розпач.
Вона відчувала присутність сили, яка оберігала її. «Я повинна вірити в присутність цієї сили. Я не можу пояснити її, але вона існує. І вона залишатиметься зі мною всю ніч, бо я не зможу вийти звідси сама-одна».
Дитиною вона часто прокидалася серед ночі, охоплена страхом. У такі ночі батько підходив із нею до вікна й показував їй місто, в якому вони жили. Він розповідав їй про нічних сторожів, про молочника, який уже розвозив молоко, про пекаря, що випікав хліб на завтра. Її батько робив так, щоб розігнати страховищ, які приходили до неї вночі, й замінити їх цими людьми, що дивилися на неї крізь темряву. «Ніч — не більш як частина дня», — мав звичай казати він.
Отже, ніч — не більш як частина дня. Тому не тільки світло, а й темрява має захищати. Саме в темряві вона може відчути біля себе присутність сили, яка оберігає її. Вона повинна довіритися їй. І ця довіра називається Вірою. Ніхто ніколи не міг зрозуміти, що таке Віра. А Віра — це якраз те почуття, яке зараз опанувало її, непоясненне занурення в таку чорну, як сьогодні, ніч. Вона існує, певно, тільки тому, що довіряється їй. Як ото чудеса ніхто ніколи не міг пояснити, але вони відбуваються для тих, хто вірить у чудеса.