Вона вдарила в долоні й промовила необхідні звуки. Повільно всі перестали грати й танцювати. Відьми підійшли до Вікки й забрали свої сукні — лише троє залишилися голими. У цю мить завершилася година й двадцять вісім хвилин безперервних звуків, і стан свідомості всіх присутніх змінився — проте ніхто з них, крім трьох голих жінок, не втратив уявлення про те, де вони перебувають і що вони роблять.
Щодо трьох голих жінок, то вони перебували у стані цілковитого трансу. Вікка простягла перед собою ритуальний кинджал і спрямувала на них усю енергію, яку сконцентрувала в собі.
Через кілька секунд мають виявити себе їхні Дари. У такий спосіб вони служитимуть світу, після того як пройшли довгими й покрученими стежками, що привели їх сюди. Світ випробував їх у всі можливі способи; і вони виявилися гідними того, чого досягли. У своєму повсякденному житті вони збережуть усі свої слабкості, залишаться зі своїми кривдами, зі своїми маленькими добрими ділами й маленькими жорстокими вчинками. Вони переживатимуть і агонії і екстаз, як і всі, кому доводиться жити в цьому світі, який досі перебуває в процесі перетворення. Але в належний час їм судилося зрозуміти, що кожне людське створіння носить у собі щось набагато важливіше, ніж воно само — свій Дар. Бо в руки кожної людини Бог передає Дар — той інструмент, через який Він постає перед світом, допомагає людству. Бог обрав саме людину, щоб вона була Його рукою на Землі.
Одні приходять до розуміння свого Дару через Традицію Сонця, інші — через Традицію Місяця. Але всі приходять до такого розуміння — хай навіть їм знадобиться для цього не одне перевтілення.
Вікка стала перед великим каменем, який поклали тут кельтські жерці. Відьми у своїх чорних сукнях утворили півколо навкруг неї.
Вона подивилася на трьох голих жінок. Очі в них сяяли.
— Підійдіть сюди.
Жінки підійшли і стали в центрі півкола. Тоді Вікка сказала, щоб вони лягли долілиць на землю, склавши руки у формі хреста.
Маг бачив, як Бріда лягла на землю. Він намагався зосередити погляд лише на її аурі, але він був чоловік, а чоловік не може не дивитися на тіло жінки.
Він не хотів нічого згадувати. Не хотів знати, страждає він чи ні. Він усвідомлював лиш одне — його Інша Частина виконала свою місію перед ним.
«Шкода, що я так мало був із нею». Але він не міг так думати. На якомусь відрізку Часу вони перебували в одному тілі, терпіли спільний біль і були щасливі одними радощами. Вони складали одну особу, яка, можливо, прогулювалася в лісі, схожому на цей, і дивилася в нічне небо, де сяяли ті самі зорі, які сяють там і сьогодні. Він посміявся зі свого Наставника, який примусив його так довго жити в лісі лише для того, щоб він міг зрозуміти свою зустріч з Іншою Частиною.
Такою була Традиція Сонця — вона зобов’язувала кожного вивчати те, що треба, а не тільки те, що йому хотілося. Його людське чоловіче серце ще довго плакатиме — але його серце Мага повнилося радістю й дякувало лісові.
Вікка подивилася на трьох жінок, які лежали біля її ніг, і подякувала Богові за те, що Він допоміг їй робити свою справу протягом багатьох перевтілень; Традиція Місяця була невичерпною. Ця лісова галявина була висвячена жерцями кельтів ще за незапам’ятних давен, і від їхніх ритуалів дуже мало що залишилося — як, наприклад, камінь, що стояв у неї за плечима. Величезний камінь, який неможливо було перенести сюди людськими руками — але стародавні люди вміли пересувати такі камені за допомогою магії. Вони будували піраміди, астрономічні обсерваторії, міста в горах Південної Америки, користуючись лише силами, які були відомі Традиції Місяця. Таке знання перестало бути потрібним людині і згасло в часі, щоб не перетворитися на знання руйнівне. А проте Вікка, навіть із простої цікавості, хотіла б знати, як вони це робили.
Кілька кельтських духів ще тут жили, й вона привітала їх. То були наставники, які більше не перевтілювалися і які входили до таємного уряду Землі; без них, без сили їхньої мудрості, наша планета давно б поринула в хаос. Кельтські наставники витали в повітрі над вершинами дерев, ліворуч від галявини, їхні астральні тіла були огорнуті осяйним і білим астральним світлом. Протягом багатьох століть вони прилітали сюди на кожне свято Рівнодення, аби переконатися, що Традиція досі підтримується. Атож, — із гордістю казала собі Вікка, — Рівнодення святкувалися навіть після того, як уся кельтська культура зникла з офіційної історії світу. Бо ніхто не зможе погасити Традицію Місяця — крім Руки Бога.