- Візьмусь і я за орнаменти, - озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосі чоловік Килини Устимівни. - Квадратуру кола намалюю для вашої виставки…
- Намалюйте мені оцю ніч, - каже грайливо до Берестецького Марися Павлівна. - Настрій наш барвами передайте, і нічну музику неба, і птахів отих, що їх нам не видно… Півпланети у темряві летять і не заблукують, дорогу знаходять додому, - хіба ж не диво? Інтуїція, чи родовий інстинкт, чи що там їх веде?…
І потім вони далі йдуть широкою вулицею, поміж заснулих будиночків, позаплітаних виноградами, минають стовпи ліхтарів, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а інші знову порозтрощувано, самі скляні гузирі з патронів стирчать. Це вже не їхніх вихованців робота, - їхні з-за муру сюди не дістануть. Скоріш усього то розважались зразкові, немічені з радгоспної школи, де вчаться й діти Валерія Івановича. Чи й взагалі діти тут ні при чому, може, якісь дорослі лобурі в такий спосіб відводили душу після чайної.
- І чому не лобом об стіну, а каменюкою по ліхтарях? - каже Килина Устимівна. - Поламати, потрощити - звідки в людині таке дике бажання?
- Печерний інстинкт час від часу прокидається, - зітхнула Ганна Остапівна. - Він живучий.
- А Марися Павлівна завзялась будь-що переінакшити людську природу, - іронізує Артур Пилипович. - Погамувати вирішила оте руйнівне, агресивне, що, може, в самих генах закладене… Намір шляхетний, але ж… Вона до нього з ідеалом, з світильником у темні надра його душі, а звідти лізе з вилицюватою мордою маленький Герострат…
- Цинік ви, - каже Марися Павлівна. - Тільки з кого смієтесь? Чого вам і в школу було йти, якщо нема віри?
- Я не гірший за інших, - не образившись, добродушно відбороняється Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушників, ще й шагістику мені накинули, - теж не відмовляюсь… Чергую, стінгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самі ніяк ради своєму Кульбаці не дасте, не можете подолати його внутрішній спротив, неконтактність. А я, до речі, вже його своїми орнаментами зацікавив… Мистецтво - найкращий педагог!
Марисю при імені Кульбаки знов пройняло почуття гіркоти. Справді ж бо, після тієї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на неї переніс образу. Неконтактність - це навіть м'яко сказано… Озлився. Ще й сьогодні пробувала втовкмачити Кульбаці, що вчинок його негідний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всі свої аргументи тільки й чула незмиренне: “А чого ж він…” В інституті мріяла про випроби та труднощі педагогічні, тож і вимріяла - має їх тепер вдосталь, аж далі нікуди… Ох, попався індивід! І як тільки природа вміє ліпити характери, в яких незліченних варіаціях творить вона людські вдачі, нервові структури, темпераменти… А ти береш на себе сміливість стати її співтворцем, формувальником душ… Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переінакшити людину, змінити в ній те, що в первісних формулах закодовано і, може, визначено наперед? У найдикішому поменшити “ступінь звірячості”- ти відважуєшся на таке?
Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. “Пані директорова”, як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка - хай це буде й за північ - не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю…
Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:
- А де ж мій?
І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, - “пані директорова” зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.
- Зінаїдо Петрівно, я не в школі, я тут, - весело визиркує із-за плеча Берестецького Марися Павлівна. - Можете спати спокійно…
- Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, - сумовито сказала “пані директорова”. - Це такий звір, що людині, мабуть, до старості пощади не дасть.
- Пережиток, - недбало кидає Артур Пилипович. - Емоційний атавізм.
- Добре говорити вам, неоженьбі! А ось як закрутить голову котрась із Будинку культури, тоді посмієтесь… Звісно, ревнощі - пережиток, теоретично це мені зрозуміло, і сама добре ж знаю, що Валерій Іванович нічого такого собі не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Відзігорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на одній нозі - ой, не кажіть!… Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстіла, обабилась…