Одначе:
- Марш в ногомийку!
Ногомийка та душові - це мов клуб, з усіх боків тут надивишся цих ангелочків. Хоч не такі вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Ті, що на лінійці їх бачив чепурненьких, підтягнутих, що командирів слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсім біжать наввипередки (бо для багатьох там куди цікавіше, аніж за партою), вони в ногомийці одразу дикішають, як тільки вихователь куди-небудь відвихнеться, так уже й чуєш:
- Ану відступись від крана, робот!
- А то що?
- По іклах хочеш? Як уріжу, то майстер не збере!
Двоє малюків теж завелися, мов півники:
- Не бризкайся, бо так і дзизну.
- Ану, дзизни!
- І дзизну!
І вже штурханина, борюкання, доки котрийсь із старших таки розборонить їх стусанами.
Старші, яким скоро випуск, поводяться стриманіше, вони змушені оглядатись на задні колеса, бо кому ж охота після спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутіший… Інша річ - морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали… Тільки не всі, є такі, як Бугор, у котрого вся надія на кулаки. Переросток з бичачою шиєю, весь розтатуйований, він тут верховодить у ногомийці. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витріщившись баньками своїми нахабними:
- Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!… Водохрещу йому!
І як був Кульбака в одежі, так його й пхнули гуртом у душову кабіну, регочучи, підперли спинами двері й пустили зверху струмінь холоднющої води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотіння зубів, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалівся, - якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком під струмінь потрапив…
І тут же Бугор та його підлабузники, оточивши, влаштували новачкові екзамен.
- Урок як по-нашому буде?
Не знає Порфир, тільки плечима знизує. Самі йому й підказують:
- Ходіння по муках!
Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далі…
- Школяр на екзамені? Знов знизує плечем і знов чує:
- Живий труп!
Двійка у них - “Звичайна історія”, новий вихованець - “Підкидьок”, вартовий - “Непроханий гість”, п'ятірка - “Невловимий Ян” або “Фата моргана”. Кожен учитель, кожна шкільна річ мають у них якесь химерне, тільки їм зрозуміле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цією потаємною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм…
Змагаючись у вигадках, навперебій загадують Порфирові різні сороміцькі загадки й тішаться, що він аніяк не влучить їх відгадати.
Потім Бугор, виглянувши в коридор, чи ніхто не йде, починає впівголоса наспівувати свою блатняцьку пісеньку:
І далі заводить другу, зовсім безглузду:
І оце безглузде “лап-тап-туба” хором підхоплюють інші голоси, а декілька голяків, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з якогось африканського племені.
- А ти чого тільки сопеш крізь двоє дверцят? - Бугор суворо глипає на Кульбаку. - Чого не підтягуєш?
- А мені не подобається.
- Ух ти ж мічений атом! Ану ще раз його під душ! Мабуть, і потягли б, та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорій Микитович, що здебільшого висиджує в задумі біля своєї тумбочки в кінці коридора. З наближенням вартового хлопці прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться біля умивальників, мовби змагаючись за чистоту. Та як тільки кроків вартового не стало чути, Бугор та його потерчата одразу знову збіглися кружкома і знову взялись за свої роздебенді, - просять Юрка-цигана розповісти, як це він коней умів викрадати на очах у чесного люду. Він-бо тільки зараз такий зразковий і командир загону, а в минулому давав концерти… Одного разу коня навіть у циркачів був потяг, правда, на цьому й піймався. Гаряча циганська кров ще й тут дається взнаки; хтозна-де хай оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до неї без пам'яті бігти…
Ох, таки справді “мічені атоми”! Є серед них такі, що тікали. Хто раз, а хто й двічі. Стахура - цей ось зірвався був у найбільші морози…