- Невже він енуретик! - розгортаючи постелю, висловлювала здогад Лідія Максимівна, шкільний лікар.
- Казали б ви по-простому, - зауважив на це Тритузний, - впісявся, та й усе.
Енурез, ця дитяча вада, поширена серед вихованців спецшколи, є вона, мабуть, наслідком усіх тих переживань, нервових струсів, що їх аж надто діставалось багатьом із цих дітей, перш ніж вони потрапили сюди із свого безладного життя. Адже ж і перемерзали по горищах, і перестрашувались так, що декотрих досі мучать ночами галюцинації, бо якщо воно бачило сокиру, підняту озвірілим п'яницею на матір, то таке не скоро забувається… Тож не з одним трапляються тут нічні конфузи… Однак ліжко Кульбаки було сухе. А сам Кульбака зник. Вилетів, вивіявсь, мов святий дух, з третього поверху вашого зразкового закладу. Шукайте його тепер, зайдисвіта, серед невловних степових міражів.
І шукають. Побували найперше в радгоспних теплицях, де він міг, за деякими даними, влаштувати собі ночівлю, телефонували в селищну Раду Нижньої Комишанки, чи не з'являвсь на їхньому горизонті, - ні, не з являвсь, поцікавилися лише, більше для насмішки, як же воно, мовляв, стільки вчених, дипломованих сторожів і не встерегли одного маленького комишанця… Щодо кінзаводу та аеродромчика, то їх можна було й не провідувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохід встиг би аж он куди забігти? Одначе молодій виховательці зниклий суб'єкт, мабуть, уявлявся крилатим, за її наполяганням, автобусик уже облітав півсвіту, а тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий же той Кульбака наївний, щоб, випорснувши зі школи, летіти навпростець просто до маминої пазухи!
Розшук поки що здавався Тритузному позбавленим логіки й правил, точніше, якщо й була в ньому яка логіка, то тільки жіноча, тобто мало чого варта, і дивно було, що представник міліції, оцей ось молоденький, що з ними їде, лейтенант, не вважає за потрібне вносити корективи. На всі примхи Марисі Павлівни в лейтенанта усмішка, згода, неприхований вияв симпатії. Оце ж бо так бував, коли до твоїх службових обов'язків долучається щось стороннє, до діла не стосовне, різні шури-мури та спільні прогулянки на мотоциклі! Наречений він їй чи хто, а тільки щосуботи можна бачити його мотоцикл під муром біля прохідної. Тільки сонце над захід, уже й підлетів, сигналить нетерпляче, викликаючи свою “відзігорну” (деколи вона довгенько примушує себе ждати). Потім, дивись, таки удостоїла, вибігла, скікнула на сидіння, обома руками за спину вчепилась і - помчали. Для інших він працівник райвідділення, лейтенант, авторитет, а для неї просто Костя, почувається, що крутить ним це дівча, як циган сонцем. Тож і в сьогоднішніх розшуках не представник району задає тон і не сам Антон Герасимович як начальник служби режиму, а ця досить-таки в'їдлива й владолюбна особа. Тритузному тільки й лишається, що час від часу пускати, мовби кудись у простір, стріли своїх сарказмів.
- Оце ж вам і “хвеномен”… Оце вам і з живчиком та з перчиком, - кидає він, не озираючись. - Бистроум, інтелектуально обдарований… Хо-хо! Якщо обдарований, то це ще гірше в нашому ділі! Тупий навряд чи зумів би отаке витіяти, а цей, бач, усіх нас у дурні пошив… Він їм казочки та баєчки, а вони й розтанули… Ось як швидко ми перековуємо…
Мовчить Марися. Прилипла біля вікна, аж очі мружить, видивляючись, чи не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок, з-поміж кучугур… Такий удар! Ще вранці йшла до школи в чудовому настрої, з почуттям певності, як це нерідко з нею буває, що день попереду жде тебе цікавий, змістовний, і хай у чомусь буде він нелегким, клопітним, але неодмінно принесе і радісні несподіванки. Проте вже на прохідній відчула: щось сталося. Неприємно вразила Марисю похмурість вартового, що й на привітання не відповів, а ще тривожніше відчула вона себе, коли зайшла на подвір'я й загледіла коло автобуса гурт чимось занепокоєних людей. Автобус лаштували в дорогу, чути було незвично різкі розпорядження директора, насторожувала присутність міліції (в першу мить Марися не розгледіла, що то Костя стоїть до неї спиною в своїй новенькій лейтенантській формі). Коли Марися Павлівна підійшла, всі до неї обернулись з холодком неприязні, так їй принаймні здалося, навіть Костя не посміхнувся, лише Антон Герасимович порушив напружену мовчанку: