- Звідки ти? Відпустили тебе?
- Сам себе відпустив…
- Таж як це? Втік?
Він загадково посміхався, трохи навіть хизуючись перед матір'ю своїм геройством. Радий був і тому, що не заходилась бити. Бо в неї так: то відлупцює до синяків, то одразу ж після цього поцілунками обсипле…
- О горе моє: невже самовільно? - допитувалась мати. - Через мури оті? Вночі?
- Та ще при якій погоні…
І почалось! Які страхіття він переміг! По яких карнизах прокрадався. Із даху на дах, із дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий іде, прожектором світить! І, звичайно, з рушницею, з вівчаркою, от-от освітить ліхтарем сміливця, що стоїть на мурі у повен зріст. Та тільки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присів та стриб униз, та мішок тому Саламурові на голову: раз, і є! Накинув, скрутив, ну, а вівчарка… іншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тільки в щоку лизнула, бо його ж усі собаки знають…
- Ох і вигадько ж ти! Ох і фантазер! - всміхалася мати щасливо. - Де той мішок у тебе взявся? Де у вас там вівчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що “Тараса Бульбу” написав.
Рідко Порфир бачить матір усміхненою, все більше буває нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли він її доведе. А зараз живі яскринки її очей світяться ласкою, і так личить їй бути усміхненою, добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею…
- Ви мене, мамо, назад не віддавайте…
А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебігли обличчям:
- То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало?
- Там сумувати не дають. Нема коли. І вчителі гарні… “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом”, - аж проспівав він з міною артистичною. - Інструктори по праці теж мене відзначали. Я вже й табуретки робив, і бирки штампував для меблів…
- Так чого ж тікати було?
Порфир знизав плечима в щирому невіданні:
- Сам не знаю. Якийсь біс накотився…
Для матері й це відповідь: буває, що й біс… Одначе радість зустрічі з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неясністю того, що сталося.
- Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобі?
Нахмурився, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: “Щось таки накоїв!”
Але він твердо сказав:
- Ні, мамо. Я ні в чому не винуватий. Просто скучив…
І на матір подивився так глибоко, проникливе, як ніколи раніш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умів відсіювати, відкидати все, що в буднях накипіло, і злобу гасити, і кривди зм'якшувати. Забуто ремінь, що стільки разів по спині у нього ходив, дорікання та крики клятьби, вже і йому матір'ю прощено постійну оту люту війну, коли він її вимордовував своїм цілоденним байдикуванням. Взаємні образи й жорстокості, сльози й біль - усе зникло, розвіялось, наче й не було, зосталась тільки ця любов обопільна, це безмірне щастя зустрічі двох людей, що звуться: мати й син.
- Це ж ти голодний?
І, не ждучи відповіді, схопилась, відімкнула швиденько хату, і не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столі яєчня, і мати аж пальці порізала, відкриваючи йому консерви: і шпроти, й сардини… Ще й пряників гербиків наклала:
- Їж, синку, їж! Це ж я тобі збиралася передачу нести.
Сидить за столом молодесенький господар, так смачно уминає все, що йому подано, і хата враз наповнилась радістю, тільки й того, що незвично матері бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зі школи завертають, посилають до перукарні, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути. Бо іншого в перукарню батько веде, насторожі стоїть, доки стрижуть, а його… Тепер ось, гололобий, прибився додому, і щось з'явилося в ньому мовби серйозніше, пригорьоване, хоч і прикрите зовні веселою хвацькістю.
- Ох, і біг! Такий марафон дав! Уже світає, уже можна б і передих зробити, а ноги самі біжать! А потім ще й на машину з цеглою вчепився…
- То, сину, завжди так: до рідного дому ноги людину самі несуть… Тільки ж як воно буде… Ні, піду, відпрошу тебе в них заберу!