Ніхто тут про таку наживку й не чув, а син її, бач, придумав, зробив відкриття… На золоті блешні ловитиме.
- Водяні діди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвіт!
Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах (цього вона не забуває), потім добула з шафи сюрприз для Порфира:
- Ось я тобі тільняшку нову купила, бо та вже на тебе тісна… Ще й беретку до неї.
Хлопець не втерпів, одразу ж натягнув на себе новеньку морську сорочину, порадувавсь: чим не юнга? Стрижену голову береткою прикрив, примаскував, нікому й не видно буде, що стрижений. І евакуатори не впізнали б, якби де зустрілись…
- Тільки ж ви, мамо, нікому ні слова, що я тут був… Що я тут є.
- Які тайнощі, - посміхнулась вона. - А спати ліг на найвиднішому, аж на пристань видно…
- Так мене ж Рекс стеріг! І плавня поруч… Тільки б Рекс голос подав - я одразу клубком вниз, шась! - і в очерети, а там хай шукають… Хіба з вертольота…
- Увечері повернуся, все тоді з тобою обміркуємо, - сказала мати, вже йдучи. - А поки що набирайся духу після походу, - пожартувала вона якось невесело й з ласкавим усміхом вийшла; за мить постать її в газовій косинці вже майнула за вікном, пірнула попід обліплене цвітом гілля абрикоса.
Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокій за сина, все буде в тривозі за нього душа. Бо треба, виходить, його ніби переховувати, мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсім законний і є, це ще тоді відчула, коли в метрику записувала і ніби навмисно було її запитано про батька. Треба було назвати - хто батько… Та хоч що там хай кажуть, а вона знає одне: з любові народжений. Принесла його на світ від красеня капітана, і не спокушав він її, нічим не обманював, сама розпалалась до нього коханням, отим першим, сліпленним… Будувалася саме ГЕС, баржами брали з кар'єрів каміння, а вона поблизу з дівчатами ліс корчувала, плавні, що мали під воду піти. І тоді зустрілася з ним, і хоч знала, що шлюбний він, без оглядки пішла за його вродою в хащі чаклунські, у плавневі роси-тумани. З тих плавневих місячних ночей та з жаги молодої зіткалося те, що стане потім синовим життям.
І хоч не чорна й не циганка, а як натхненно співалося їй тоді цієї вперше почутої пісні біля вогнищ вечірніх! Карпатські лісоруби, що з ними її капітан подруживсь, десь із гір цю пісню сюди принесли, завербувавшись плавню корчувати. Готували дно під затоплення, валили верби вікові в три обхвати, після того ще взялись і за комиші, косили їх для целюлозного, а якби далі, то ще, мабуть, тоншим стало б їхнє заняття, - вже, мабуть, павутину б косили!… Та далі будова ввійшла в береги, лісоруби поїхали назад у свої гори, в той Рахів піднебесний, брандвахти ще деякий час стояли припнуті в плавнях на якорях, а потім і вони познімались, і капітанова баржа була переведена на іншу лінію, - покликало його інше життя, інші вантажі возити… Поїхав, ще й не знавши тоді, що в нього син десь тут ростиме, у цій Комишанці… Листуватись? А нащо? Скільки їх спалахує, таких кохань новобудовних, лісоробробницьких - вони не листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи весняні, та й нема, тільки хіба де побачиш багаття вечірнє, нагадає воно, як ти хмиз тоді в плавнях палила та гаки начіплювала на боки верб неліквідних, що і в огні не горіли, - їх тракторами відтягували геть.
Минулося, відспівалося… Іноді хіба що фантазіями тішить себе: як виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його в те місто портове, де її кохання приписане, скаже йому: “Знайомся… Оце твій син”. А поки що лиш сльозами заллється, коди з пристані, із палуби екскурсійного пісню зачує: “Ой чорна я си, чорна…” Бо ж то спів її молодості, спів її плавневих вечорів. А більшого щастя, ніж те, якого вона зазнала, уже й не буде в житті, не повернеться, бо один тільки раз людина своєю молодістю цвіте! І тим дорожчий для неї Порфир, що прийшов він до неї звідти, з гарячих шепотів та шалених ласк недозволених, прийшов, як істота, зіткана з самої любові, з краси, з місячних марев та рос-росяниць опівнічних…
Глава XIV
І знов цього сонця блиск!
Аж засліпило, коли Порфир, вибігши на кучугури, глянув униз, і звідти сяйнула йому ріка, вдарила навстріч вируванням весняного світла. Вир сонця - так би й кинувся в нього, в розлийводи оті! Ось вона, свобода! Гуляй - скільки хочеш, іди - куди заманеться, ніякий Саламур не стоїть над душею. Право-воля, як кажуть комишанці. І небо, і птахи, й ці рідні кучугури, до яких ще мамині руки не дійшли, - усе належить тобі, існує для тебе, ти тут повновладний господар.