Комишанки звідси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тільки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшиті очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещаті шпичака телевізійних антен. Городи комишанські своїми ранніми полуницями збігають аж у берег, в очеретяні зарості, що й зараз дають Порфирові якусь певність, так само як і вранці, коли він після нічного пробігу перевів дух нарешті і влігся під маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справді й каюком не проб'єшся, там людину помітиш хіба що з вертольота.
Білобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру ріки, прямує до пристані; з екскурсантами йде, не інакше. Кого ж він привезе цього разу? Надивився Порфир різних екскурсій, добре знає їхній протоптаний маршрут: від пристані посунуть до Тихої могили, де щоліта товчуться археологи, визбирують кісточки скіфських царів та царенят, ще добувають екскурсанти біля велетня дуба, посперечаються, скільки йому - п'ятсот чи сімсот, і, звичайно, відвідають мамину науково-дослідну станцію, бо вона ж знаменита на весь край. Важко віритиметься їм, приїжджим, що недавно тут, скільки зглянеш, арени мертвих пісків лежали, текучий пісок аж дзвенів від найменшого вітерця, а коли зривавсь вітрюга, то весь світ баламутився, - хутори, й дороги, і копанки заносило пилюгою, немовби брудним снігом. Піщані бурі - здавен найбільше лихо цього краю. Хто тільки не пробував рух пісків зупинити, але нічого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді. Скажімо, посадять чисту сосну, а вона вслід і гине від шкідників або від пожеж під час суші середлітньої… І ось станція додумалась, як ті кляті піски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, і ліси розростаються справжні, з травою, з грибами, з птахами - такий ліс сам себе, без хімікатів, од нападу шкідників захищатиме!…
А до цих кучугур, серед яких зараз дихає волею Порфир, черга ще не дійшла, бо це важкі кучугури, сюди треба саперів з тракторами, два місяці тут стояв фронт, в отих он сагах наші були, а по той бік шляху німці, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лізь. Якось забрела череда, бик став бутіти й рити рогами кучугуру, і швидко дорився: міна як жахнула, тільки хвіст од того бика десь у космос полетів!
Міг би тут Порфир сам водити екскурсії, розповів би і про Гілею, і про те, які люди відважні колись жили кочовищами в цих степах, царства стрясали, на край світу ходили звідси в походи, аж десь там Персія тремтіла, загледівши їхніх списів лаврові гаї (вістря списа кожен воїн увінчував листком лавра)… Розповів би Порфир і про шлях отой старовинний, що проліг до соляних озер, - мав він бути кам'яним, але чумаки нібито запротестували: не треба Каменю, бо віл підбивається… За проїзд по цьому шляху брали з чумаків плату - з воза по копійці, для цього шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'їжджай через кучугури, де й колеса тонуть у піску… На місці причалу колись пором був, а там корчма стояла, де зараз Палац культури афішами блищить.
Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачі до екскурсантів. Бачите, сказав би, - як добре почуваються оті посіяні рядками акації-підростки та сосни-підлітки, це їх висівала станція позаторік… А он там починаються виноградники, це єдиний на Україні розсадник, де вирощують в чубука саджанці різних сортів винограду, - з Італії, Франції, з Алжіру і навіть з Японії одержують посадковий матеріал, а тут беруть його на карантин, знезаражують, бо ніякий шкідник не витримує температури комишанських пісків! Звідси вже чистий саджанець іде потім в різні винрадгоспи, і все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама!
Цікавитесь тополями - вам і про них розкаже Порфир: оце посаджена рядами тополя чорна, або ще її звуть українська, чи граціозна, а білокора - це туркестанська, вона теж чудово почувається, а де акація росте - там, так і знайте, в глибині під піском поховані родючі грунти, отже, сміливо в тих місцях садіть виноград…
Дико, тихо, безлюдно серед кучугур. А чи давно тут розважався з хлопцями Порфир: викочували на згірок велике мазівське колесо, один з них, скрутившись, залазив усередину колеса (найчастіше це був сам Порфир), і товариші пускали його згори. Летиш, і світ тобі крутиться, аж поки зрозгінці в річку - шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'яні, нога твоя стоїть на ньому, на його потрісканій гумі, колесо є, а товаришів нікого нема, всі у школі, - за партами протирає штанці твоя відважна плавнева гвардія! Тільки ти оце, тиняйло, бродиш без діла, уникаючи людських очей, тамуючи в собі страх і настороженість, адже ти втікач, на тебе звідусіль можуть чатувати різні небезпеки.