Блукав саме біля Тихої могили, коли до неї потяглася від пристані череда екскурсантів. Молодші, позадиравши голови, попереду йшли, а були такі, що й на милицях стрибали чи шкандибали з паличками, - видно, з лиману прибули, з грязелікарні. З усіх усюд наїжджає публіка на тутешню ропу, знають дорогу сюди шахтарі навіть десь із Крайньої Півночі, прибувають декотрі геть покручені радикулітами та ревматизмами, а, покиснувши сезон у гарячій ропі, виписуються додому іноді зовсім без милиць, полишають своє дрюччя персоналові на згадку разом із розчуленими записами в книзі подяк.
Раніше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись хвостиком, теж никати за ними, бо кому ж не цікаво послухати про тих бородатих скіфів, про загадкову Гілею, а зараз при появі екскурсантів перше бажання було: дременути геть! Одначе відразу й схаменувсь: чого, власне? Кому з них відомо, що ти за один? Хіба на лобі мічено, що ти втікач?
Екскурсоводка, голонога, цибата, з напущеним на лоб чубчиком па сучасний манір, не стала відганяти Порфира, навіть осміхнулась заохотливо: можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справді ж бо, розповідатиме для всіх, а Порфир до таких речей має цікавість, кортить йому знати про тих давніх людей, що насипали оці кургани-могили в степах і ходили звідси в далекі походи, а повернувшись, справляли тут свої свята, на колісницях змагались, і смагляві скіф'янки в прикрасах співали біля вечірніх вогнищ своїх, уже забутих тепер пісень.
- А ти чого не в школі, хлопчику? - звернулася до Порфира одна з екскурсанток, розвезиста тьотя в рудих буклях, у великих, від сонця, окулярах.
Чепурний вигляд Порфирів, новенький тільник та мідна бляха на ремені (та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям підставу думати, що він, певне, з училища юних моряків.
- Ти з Нахімовського, еге ж? - допитувалась кругловиденька тітуся. - Чи з мореходки?
- Я із спецшколи, - буркнув Порфир, невдоволений цією причепливістю.
- Це що воно таке? - спохмурніла розвезиста, в окулярах.
Знайшовся одразу в гурті й знавець - паруб'яга в білій кепочці, груди розхристані, волохаті.
- Це та школа, де малих правопорушників уламують, - пояснив він жінкам. - Є тут одна на всю область. За монастирськими стінами, через які ченцям колись дівчат у лантухах подавали…
- А чого ти тут? - запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець, набравшись духу, видавив із себе:
- Відпустили.
- Відзначився чимось? Вибув строк, чи як?
- Премія за працю в майстернях.
- Молодець! Давай добувай розряд, - підбадьорив хлопця смаглявий чоловік, поплескавши дружньо по плечу. - Матимеш розряд, одразу себе мужчиною відчуєш. У мене ось такий, як ти, а вже прибіга на кар'єри: дозволь, тату, я сам вибухівку закладу!
Стояли, чекаючи, доки підтягнуться всі. Коли інші підходили, то теж цікавились, що за хлоп'як серед них, і тепер уже самі екскурсанти пояснювали, що це вихованець спецшколи, відмінник, за працю та зразкову поведінку відпустили його погостювати додому… Кульбака, нахнюпившись, слухав ці свої власні вигадки, вуха йому горіли, і зарятувало тільки те, що екскурсоводка їхня відвернула увагу, інший світ з'явивсь, заколихались у повітрі лаврові гаї - то йшли на персів воїни з цього краю, а на кінчиках списів у них зеленіло лаврове листя, як материн виноград!
- Час ущільнюється, епохи зблизились, - завчено говорила екскурсоводка, - і в цьому кургані, можливо, поруч лежать бородатий античний скіф і половець середньовіччя, порубаний ордою козак і молодий кулеметник з будьоннівської тачанки…