- А ти не піддавайся йому, - радить Порфир. - Скажи: не буду, і край. Хай сам дряпає, коли вже така там у нього любов. На мені він не поїде…
- Бути безстрашним - це просто здорово, - шепоче в темряві Гена. - Без вагань, без сумнівів: вирішив - зробив.
- Відвага мед п'є, - таки не втримався Порфир.
Ніхто вже не перешіптувався по кутках, поснуло товариство, лише до цих двох не йде ще сон. У вікні мовби повиднішало, мабуть, місяць із-за очеретів піднявсь. Фрамуга напіввідкрита так само, як і минулої ночі, тільки по той бік вікна… темний якийсь візерунок з'явився, що його вчора не було. Незрозуміла оздоба у вигляді розгонистої квітки чи лози виноградної… Дивним видався цей виноград, ця ледь темніюча рослинна в'язь за вікном…
Відчувши якусь тривожність, Порфир запитав:
- Гено, що то на вікнах?
Гена, зітхнувши, пояснив: решітки. Грати з металевого пруття. Сьогодні їх поначіплювали…
“Ось що всім ти нам вибігав”, - мовби чулося й те, що Гена з делікатності не сказав. Виявляється, було це добро десь у схованці, тримала його служба режиму в запасі, доки йшла боротьба думок: чіпляти решітки на вікна чи ні? Сьогодні, коли взялись прилаштовувати пруття, навіть до скандалу дійшло, вчитель малювання Берестецький гасав по подвір'ю, розмахував руками та кричав:
“Яке блюзнірство! Отак споганити мої задуми! З найкращих моїх ескізів вони взяли собі модель для ґрат! Квітку, красу переводять в образ насильства!” Погрожував, що так цього не залишить, не дозволить собі в душу плювати, а котрийсь із тих, що мовчки начіплювали, жартома кинув згори: “Естетику - в побут!”
Ось таке сталося тут за час Порфирової відсутності. Вибігав, виростив їм виноград з металевого пруття!…
Гена притих, заснув невдовзі, а Порфирові денне збудження ще аж переблискувало в очах. Знову постала йому вся принизлива сцена на пристані, і мама, що бігла в сльозах, розшаленіла, з криком поспішаючи йому на вирятунок. Знову - вкотре вже - зарікавсь у думці: ніколи більше не завдаватиме горя та прикрощів мамі, не буде її тиранити більш! Можна ж таки примусити себе по-людському жити, без того, щоб, як чмур який-небудь, зі зброєю на дівчат накидатись: “Касу давай!…” Жити з чистою совістю, як мама ото казала. Бо нічого гіршого нема, коли совість нечиста, мучитимешся потім ціле життя. Бо хіба то життя у їхнього Хлястика, що хоч сам нікого й не вбив, але був при тому, коли його приятелі-бандюги таксиста душили, щоб виручку забрати. Дорослих бандюг засудили, а цей тут ночами б'ється в кошмарах, по закутках ниє весь час: “Як виросту, однаково мене розстріляють. Це мене, мабуть, тільки тимчасово помилували, доки роки дійдуть, а потім підведуть статтю…”
Денне збудження дається взнаки, лежить хлопець без сну в очах, думає, прикидає собі різне-всяке в умі. То бачить дідуся на велосипеді, з орликом на плечі… То мамин схвильований голос чує і вже зовсім зримо уявляє її дівчинкою маленькою, он вона, хусткою запнута, худенька, пішла й пішла степами у вервечці таких, як і сама, малолітків, що в грязюці по коліна чвалають до фронту, міни протитанкові та важкі снаряди несуть батькам. Бо війна йде, Україна визволяється, а степи розгасли, ніяким тягачам не пробитись… І ото вони, дрібнота, вирушають з матерями по холодній багнюці, під дощем, в важкою своєю, недитячою ношею на плечах… Ноги не витягнеш з багнюки, і снаряд той аж до землі тебе гне, а з неба ллє і ллє безконечним потопним дощем. І коли, знесилені втомою, попадають десь під лісосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок, тоді круглі міни та снаряди кладуть під голови і миттю засинають, тулячись до матерів. Десь там між ними й вона, майбутня мама твоя, в драних чоботях лежала серед поснулих на снарядах дівчаток та хлопчиків, і на все життя їй запам'ятається, як раз у раз нервово здригаються вві сні дитячі бліді обличчя під ударами холодних дощових крапель…
Глава XVIII
- Сила може народжуватись, сину, і від страждання, - так сказала одного разу мати Порфирові, і це йому міцно запам'яталось.
Переболівши ганьбу поразки, перестраждавши потай після невдалої втечі, Кульбака знов набирав духу для життя, для долання крутих життєвих бар'єрів.
У майстернях - ось де, виявляється, Порфир міг найбільше розкритися своїми талантами. До всього з цікавістю приглядавсь, на все накидався з жадібними розпитками, сто професій, здавалось, хотів би набути за день, щоб одразу все вміти - і по дереву, й по металу. Зовсім інакше почуваєшся, коли не з іграшковим, а зі справжнім інструментом маєш справу або коли підпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввімкнути. Це тобі не забавки, а справжнє: джик - і пішло! З'являється внутрішнє переможницьке почуття від цієї влади над технікою, над моторами та моторчиками, біля них мовби дорослішаєш одразу, схожим стаєш на тих, хто, вільно поклавши руку на стерно, швидше од вітру вилітає на ранніх зорях із Комишанки, щоб десь на лиманах, на просторій розлийводі зустрічати свої росяні блакитні світанки.