- За вас, Ганно Остапівно…
Марися підтримала з пафосом:
- За людину великої душі!
Відсьорбнувши вина, Степашко з іронічною міною звернувся до господині:
- Ганно Остапівно, хіба є душа?
- Був час, коли не було, зникла, - в тон йому відповіла Ганна Остапівна. - У моєї подруги навіть неприємності виникли, коли вона якось на уроці слово “душа” дала учням відміняти. До конфлікту дійшло, на захист необачної мусив стати “Робос”, так звалась тоді профспілка освітян…
- У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму “кавалірові”. - А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає…
- Здаюсь, - підняв руки Степашко. - Питання з'ясоване… Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі…
- Бо заждалася, - сказала Ганна Остапівна. - Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір… Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав… Або десь на операції - хуліганчат ловить…
- Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собі таке заняття - ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде…
- Все може бути, - мудро посміхнулась Ганна Остапівна.
- Учені вже нібито виявили в мозкових півкулях центр, що керує людською агресивністю, - вів далі Степашко. - Головне було виявити цей загадковий центр, а далі буде простіше: таблетками збиватимуть агресивність…
- Не вірю в таблетки, - сказала Ганна Остапівна. - Вірю в інше… До речі, поздоровте й Марисю Павлівну: її призначено начальником літнього табору, він буде зватися “Бригантина”…
- Вітаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирішено: капітаном “Бригантини” саме й мусить бути така сувора особа.
- Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапівна. - Така вже порода. Одна з її землячок колись навіть Оттоманською імперією правила… Ну, а цій дісталося зборисько маленьких піратів…
- Вам жарти, - зітхнула Марися, - а мене тривога не покидає: як я їх утримаю? Адже це буде щось схоже на повітряний замок, і мури будуть із самого повітря… Може, першого дня всі кинуться врозтіч, хто куди?
- Повиловлюєм, - усміхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально.
- Були колись мінезінгери, - сказала після мовчанки вона, - мандрівні філософи, бурсаки, вічні студенти бродили по всій Європі… Славний лицар Дон-Кіхот роз'їжджав по світах на своїм Росінанті… Один наш колега теж мріє про таке… А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подібне, звершити сучасний лицарський маршрут?
- У наш час, Марисю, Дон-Кіхот неможливий, - переконано заперечив Степашко.
- Чому?
- Як особа без певних занять, був би він затриманий негайно. Та ще й дістав би по відповідній статті “за систематичне бродяжництво”… Світ, Марисю, розмірений, задокументований…
Марися звикла до його жартів у такому дусі, буває він часом дотепний, а зараз… У його відданості вона не має сумніву… Та чи тільки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, ніби до того воно і йдеться, тільки все ж випадковість, неповнота почувається в їхніх стосунках, якимись прісними вони здаються Марисі… Видно, він це розуміє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученість, і в його залицяннях є мовби доля гіркоти…
Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кіно. Тільки треба вирішити - куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в містечко льотчиків, щоправда, це далеченько в степу… Саме цього несподівано навіть для себе й забагла Марися:
- До льотчиків!
Степашко не заперечувані',
- Приймається.
Ганну Остапівну радувало, що вони швидко дійшли згоди.
- Їдьте, їдьте… Оце, друзі, тільки й вашого. Життя, воно дуже коротке і так летить - із швидкістю світла чи й ще швидше…
Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потім прогуркоче він мимо спецшколи, - не могла Марися відмовити собі в задоволенні на ракетній швидкості джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як він ставиться до таких її “правопорушницьких” поїздок. Ось і мур, побілений вапном, біля прохідної арки сріблиться акація у важкому цвіті, аж на каміння муру кладе свої розімлілі кетяги… Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохідній стоїть інший вартувальник, мало знайомий Марисі.
- Що там? - запитала Марися Павлівна, коли водій пригальмував мотоцикла.
- Та нічого, - схмура відповів вартовий. - Тільки Бугор та Кульбака побились…
І коротко розповів: чистили на кухні картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипів - хіба їм довго? - і ножем наосліп пошпурив… Крізь сорочку в плече загнав, довелося укол давати…