- Охрім Пожар!… Лесько Квіточка!… Ясько Дудка!… - шепотіли губи його, вимовляючи кожне ім'я з насолодою. - Андрушко Великий!… Михайло Чучман!… Махно Заплюйсвічка… Олешко Вічний… Іван Семибаламут… Іван Злий!…
Антон Герасимович зітхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж які імена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперішніх: Едик - Вадик - Жорик… тьху!
За цим роздумом і застала Антона Герасимовича несподівана відвідувачка. Стала на порозі, як тихе літо, як видиво його, Тритузного, юності, що прийшло глянути на його осінь. У газовій косинці, вив'язаній аж трохи грайливо, красуючись у своїх смаглих рум'янцях, стоїть усміхнена, приязна, з високим бюстом… Антон Герасимович одразу її впізнав. Це ж та, комишанська, що на пристані тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи підфарбовані, золотий годинник на руці й плетена з синтетичної соломи сумочка (з тих, що їх можна добути лише в китобоїв, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружині привіз). І ніяких вузлів на ній та корзин з передачами… Тримає в руці лише жмуток синіх волошок, що десь синіли перед цим у гарячих її кучугурах, - вважає, певне, що для синочка це буде наймиліше… Чемно привіталась, питає:
- Це ви будете товариш Саламур?
Мав би вибухнути гнівом, розкричатися при такому звертанні чи й вигнати її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без наміру образити (ось так слава його пішла по світу під цим прізвиськом). І тому він, торкнувши вуса, відповів молодиці з спокійною статечною гідністю;
- Лева по кігтях впізнають… А ви що хотіли?
- Та син мій тут у вас… Кульбака Порфир…
- Знаєм такого… На черешнях зараз, повернуться на обід. Так що доведеться зачекати.
Жінка озирнулась, де б сісти, і Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, і, щоб виправити свою похибку, досить браво підскочив, подав жінці стільця. Сів і сам біля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якій були понаколювані якісь папірці, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фоліант.
- Тритузний я. Ніякий я не Саламур, - незлобиво пояснив відвідувачці. - Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це він - семибаламут! - мене так охрестив!
. - Це на нього схоже, - вдавано посуворішала мати, хоча в душі тільки усміхнулась з затаєною гордістю. - Чи не хворів він тут у вас? Чи не бешкетує?
- Сам розкаже… У нас, правда, побачення тільки по вихідних, але для вас зробимо виняток як для знатної виноградарки… Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене різносортиця, більше напівдикі, не те що ваші “сенсо” та “карабурну”…
А відвідувачка знов за синочка:
- Це правда, що отряха мій став тут у вас ударником праці?
- Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. - Хапкий до всякого діла, а це вже неабиякий плюс… Можна надіятись, що вилюдніє, обере чесну трудову путь… Праця, вона-таки лікар найкращий!
Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрість людини - в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно на світі, дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість, іноді майже насолоду, яку, може, й називають щастям…
- Але тільки праця обрана, улюблена…
- Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути приємніше для дітвори? Учора ваш на лінійці вже серед правофлангових стояв, - це в нас честь така для тих, хто перед веде… Трудяга, нічого не скажеш…
Слухаючи ці похвалки, мати аж цвіте:
- А дома ж був такий шалений!
- Він шалений і тут… Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатію… І що роботи не боїться. І взагалі… смілива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. - Антон Герасимович і незчувсь, як скористався примовкою директора, що її сам свого часу висміював.