- Однак трудове умільство - це для нас іще не все, - говорила Марися Павлівна. - Наша мета - щоб син повернувся до вас внутрішньо оновленою людиною, щоб не глухим був до матері, не безсердечним… Ми віримо, що він за все оцінить вас, пройметься чи, може, й пройнявся вже почуттям синівської відданості, почуттям гордості за матір… А будуть глибокими ці почуття, то буде й здатність іти на подвиг…
- Дивлюся на вас і думаю; така ви молода і згодились піти на чужих дітей, взяти на себе клопоти з найтруднішими…
- А вони вже мені не чужі, - всміхнулась Марися. - Тут волі-неволі поріднишся… Тепер можу зізнатися: не раз до сліз доводив, думалось навіть часом: геть кину школу, до дідька всіх вас! В очі штрикаєте, під партами лазите, витівками своїми до краю вимордовуєте… Ну, а потім втяглася… мабуть, загартувалась, - додала іронічно.
Ще й ще могла б розповісти, як почувалась, коли воно тебе ображає, геройствує перед тобою, їжиться, колючиться, а ти мусиш терпіти, стримувати себе, бо за всім цим уловлюєш дитячу його невлаштованість, шукаєш способу знеболити його прихований біль… Уже і вночі стоїш над його ліжком, слухаєш дихання неспокійне, стогін якийсь, і серце твоє розшарпується від невідання та невміння допомогти… Ось тоді, здається, й відчула вперше в собі не просто випускницю, яка прийшла досліджувати звихнутих, найтрудніших, вистежувати, якою виростає людина в режимі напівсвободи, гіршою чи кращою стає (щось таке блукало в голові, коли подалася сюди), ні, серед цих терзань та нервувань якраз і прийшло до тебе педагогічне прозріння, і ти справді відчула в собі вияви того, що звуть покликанням, відчула в собі не службістку казенну, а вчительку майбутніх громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом…
Сидячи на ріжечку стола, Марися раз у раз ловила на собі погляди відвідувачки і сама уважно розглядала її, бо хотілось би їй глибше проникнути в душу людини, котра знала Вільну Любов, знала спалах шаленства і зараз, може, й потерпає за це… Свідомо знехтувала умовності, з власної волі пішла! Цим вона тепер найбільше й зацікавлювала Марисю. “Вона пішла за своїм почуттям, за силою пристрасті, а ти? Ти - чи змогла б?”
Щоб зробити якусь приємність виноградарці, сказала їй:
- Ми й вас запросимо на вогнище до наших табірних…
- А мене за що? За які айсберги?
- За що? - примружилась учителька. - Завдяки вам однією пустелею буде менше на планеті! Саму природу робите досконалішою, вносите в неї розум і душу, а ви питаєте за що… Росте там, де не росло, родить там, де не родило - хіба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогодні займаєтесь, завтра взагалі, може, буде найважливішим у житті…
З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повідомив про це.
Мати в нервовій напрузі стала прислухатися, чи не під'їжджає шкільний автобус до брами. Радісно й бентежно уявлялося їй, як вискочить з автобуса її ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонці, - цікаво, яку міну він скорчить з несподіванім, коли загледить біля прохідної поряд з учителькою і свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднішніх відвідин.
Може, й хлопців не посоромиться, кинеться до неї і, як маленький, припаде, обів'є теплими рученятами шию. І що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якій буде й каятьба за минуле, і надія на майбутнє, і шалена безпам'ятна радість зустрічі з нею тут, біля брами… Все те мати відчує до найтоншого поруху, на все відповість рідній дитині ніжністю й своїм безмежним материнським прощенням!
Задзвонив телефон, і Тритузний одразу виструнчився біля апарата, самою поставою даючи зрозуміти учительці й відвідувачці, що він зараз тут на посту, що він і віком, і службою - старший серед них.
- Хто? Хто? - суворо перепитував він у трубку. - А ви ж де були? Оце новина… Оце порадували, розгильдяї ви такі!…
Обличчя начальника режиму збуряковіло, цупкий вус його сердито нащетинився, і вже був Тритузний як ніч, коли обернувся до Марисі Павлівни: