Десь там весна, птахи з вирію повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнудніше місце на світі! Монастир колись був, потім колонія неповнолітніх правопорушників, тепер школа. Тільки не просто школа, а спецшкола - цим “спец” багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим - він тобі тут батько. Звелять співати - співай, скажуть за парту - не огризайся. А як тільки старший хто на поріг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся:
- Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрішнього розпорядку!…
Під нулівку остригли. Тут усі стрижені - плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хіба що старші - ті, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфирові ждати, доки чуб відросте. А зараз і мама б не впізнала: голомозий, мов арештант, у карцері сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечі, за те, що з душової через кватирку хотів випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришеві Тритузному, начальникові служби режиму. Страшенної сили чоловік, дарма що віку пенсійного. Не пробуй і вирватись, коли він схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тільки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залізну ходу, чув навіть віддих, коли грізний вартувальник зазирає крізь вічко до карцеру, чи то пак штрафної кімнати, як вони його культурно величають. Потім засув брязь! - двері відчиняються, - здоровенькі були, товариш Тритузний вирішив провідати героя невдалої втечі.
- Ну як ти тут? Не випарувавсь?
- На місці, осьосьо, - озивається Кульбака з тапчана.
- Тільки ти встань, коли старший заходить.
- Не розумію, чого вставати? - хлопець підводиться знехотя.
- Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!
- Ну хай буде вам честь… Хоча всі знають: влада людину псує.
- Не псує, а тільки проявляє… Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню…
Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.
Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:
- Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати… А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.
- Який цвях? - і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.
- Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.
Довелося віддати.
- Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.
- Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, - так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла…
Ох, як розуміє Порфир того невідомого: іноді настрій наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звідси вирватись. Інакше цю публіку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: і горілку жлуктять, і наклепують один на одного, а ти тільки школу пропустив, ніч дома не ночував - і вже тебе за шкірку та на режим! У неволю! У камеру смертну!
Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна… Кімната як кімната, тільки двері цинком окуті й з вічком, щоб вартовому було куди зазирати. Вірний друг - тапчан до твоїх послуг… Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагідно з тобою бесідує.
- Знаєш, у чому біда твоя, хлопче?
- А в чому?
- Ременя путнього на тебе не було.
- Був.
- Ой навряд… Мені ось у твоєму віці доводилось уже на хліб заробляти. Один рік погоничем, другий - іди льохи-виносховища колоністам копати. Лопату в руки і нарівні з дорослими цілий день, - аж полуда на очі вилазить.
- Так то ж… колись.
- Авжеж. Тепер інше, тепер ви з пелюшок знаєте свої права: давай вам “Артеки”, гармоніста штатного, розваги всякі… А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? Глянеш, скільки тих старшокласників - парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони ціле літо байди б'ють… Такі трудрезерви - й на вітер!