- Гляньте, як у французьких імпресіоністів, - показала букет Берестецькому, і він миркнув у відповідь, що тут “щось є”.
Група вихованців - командири загонів - жваво обговорювала з директором план майбутнього табору, і, коли картина в цілому вималювалась, Юрко-циган запитав не без іронії:
- А де ж буде загорожа?
Це кортіло знати й Марисі Павлівні, бо вона вважала, що коли всього належним чином не передбачити, то з табору їхні вільнолюби легко можуть порозбігатись… І хоч прихильницею крутих обмежень її не назвеш, однак була здивована, коли Валерій Іванович твердо сказав:
- Ніякої загорожі.
- Себто як?
- А так.
І пояснив, що їхнє наметове місто, табір юних і вільних людей, матиме лише символічний кордон - оборють його плугом, та й усе. Борозна, відвалена скиба - це буде єдина познака, що відмежує правопорушників від білого світу. Тільки вже цю межу, сказати б, межу сумління, без дозволу ніхто не переступи, не поруш!
- А то навіть і відорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив широкий жест Валерій Іванович, - залишимо при косінні ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квітів: вони й правитимуть для нашої чесної публіки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадійнішим. Межа сумління, і все. Згода? - звернувся він до командирів загонів.
Така довіра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлівна навіть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душі, що той шкільний мур (який для волелюбного комишанця є втіленням усього найнестерпнішого) тут замінятиме всього лиш смужка нескошеної травички… Як і інші, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили “організатором вогнища”: “Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!…” Дитя очеретів, лукаве й хитре комишанське створіння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й місце буде для багаття: отут, на самій вершині пагорба, щоб усім, хто йде по Дніпру, було видно… Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи поїздом їдеш, а десь у синьому надвечір'ї яскравів тобі чиєсь багаття, заваблює своєю таємничістю. вибалки його розіклали чи, може, якісь закохані палять там вечірні вогні?
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
- В мене є пропозиція, - зблиснула оченятами Марися Павлівна, - давайте назвем… “Бригантина”!
- Не нове, але тут щось є, - сказав Берестецький. - Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, він настроєний критично…
Борис Савович, навпаки, цілком серйозно підтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звіддаля дивитись на цей лобатий крутогір, то він і справді нагадуватиме бриг чи бригантину…
- Та ще при відповідній грі фантазії, - додав Артур Пилипович. - Хоча “Степові пірати” більше пасувало б…
- Отже, так і запишемо: “Бригантина”, - сказав директор, вносячи якісь позначки до своєї саморобної карти. - Розвелося, правда, останнім часом цих бригантин… Одначе для наших маленьких піратів це буде саме те, що треба… В їхньому дусі.
Добре находившись, вчителі сіли нарешті перепочити, знайшовши собі затінок край урочища під шатром обтяженої цвітом акації. Вихованців вони відпустили покупатись у затон, де вода вже прогрілась, і звідти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.
- Бар'єр з квітів… Межа з трави… так воно, власне, й повинно бути, - задумливо розмірковував Артур Пилипович, розлігшись на траві своєю довжелезною постаттю. Кібчик степовий високо застряв у небі, і Берестецький спрямував свій погляд туди. - Світ для людини повинен бути всепрохідний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха… Планета існує для всіх в однаковій мірі, в однаковім праві…
- Всепрохідний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, - уточнив Валерій Іванович.
- На хама гамівну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький. - Але я маю на увазі саме людину… Мені хочеться уявити її навіть без трав'яного бар'єру… От, скажімо; чи можливий у нашу космічну еру всюдипрохідець типу Уленшпігеля, або Сковороди, або Дон-Кіхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече і - в путь…
- З якою метою? - усміхнувся директор.
- Перевірити на практиці, чи можливий Уленшпігель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душі - без порушень, звичайно, - вирішила йти поміж ближніх і дальніх… З добрими намірами вирушаю, з бажанням присвятити себе співбратам по планеті, йду з готовністю навіть ведмедеві допомогти, якщо він цвяха в лапу зажене… І водночас хочу простежити, наскільки людство до мене терпиме, якою мірою в мені зацікавлене і взагалі чи має для нього якусь вагу моя особистість…
- Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович, уважно, ніби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врізалася в палець.
- Збирався ставити вас начальником табору, - посміхнувся Валерій Іванович, - а зараз бачу, що рано… Навчитель красних мистецтв і шагістики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрілість, що межує з легковажністю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тоді вимагати від наших бурсачат?
- Для бурсачат хоч пояснення є, - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в генах у них нібито збільшується руйнівний елемент… Тільки, по-моєму, це вигадка.
Директор уголос роздумував:
- Кого ж мені з вас - на табір?
Борис Савович спідлоба кивнув на Марисю Павлівну:
- Он її призначте. Перша жінка в історії мореходства буде капітаном бригантини…
- Вона не підходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана.
- Це ж у кого? - кокетливо звела очі Марися Павлівна. - Щось я не бачу поблизу відповідних об'єктів…
- Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор. - А щодо призначення, то я вважаю пропозицію Бориса Савовича прийнятною. Сьогодні ж і наказом проведу…
Марися, видно, думала щось своє: сиділа усміхнена, замріяна, потім знечів'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацієвий цвіт… Відкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (ніби жартівливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецілованими, з рум'янцем світанковим…
- Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а він відповів з гордістю:
- Моє власне.
Директор тим часом нагадав:
- Тож від завтра, Марисю Павлівно, займетесь табором. Діло неабияке. Сподіваюсь, ви оцінили довір'я?
- Дякую за честь, - усміхнулась вона, - тільки я за чинами не женусь…
- Я серйозно кажу: дивіться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вітрил…
- Вся надія на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який, відпустивши останнім часом шкіперські бакенбарди, ще більше прибрав вигляду бувалого морського вовка.
Колишній підводник у цей час замість каблучки вже розглядав листочок деревію: ніяк не міг надивуватись доцільності, мудрості витвору.
- Таке звичайне, тисячу разів бачене, - тихо сказав він, - а все ж загадка… Самий візерунок листка, оця зітканість, форма, елегантні зубчики… А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок міг добувати сонце, здійснювати фотосинтез… Який в усьому розум і досконалість.
- Чому природа не могла витворити таким досконалим і мене? - без звичної іронії підхопив Берестецький. - Хоча є і в мені, в людині, дещо таке, що викликає подив і навіть захват, але водночас скільки недосконалостей, вад!… Особливо, коли зазирнути туди, в надра… Які пристрасті шкірять звідти зуби, дарма що homo sapiens… Печерний волохатий пращур раз у раз дається взнаки… Ото хіба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває…
Марися слухала їхні розмірковування, лежачи горілиць й приплющивши очі, - цікаво їй так було дивитись на сонце: замість світила - суцільна бура каламуть. Уся небесність зіллялась, кипіла бурогарячим…
Вважаючи, певне, що вона задрімала, колеги розбрелись хто куди, Борис Савовпч пішов до вихованців, він теж вирішив купатись, - зосталась Марися Павлівна під акацією сама. Аж тепер війнуло на неї тривогою за цю майбутню “Бригантину”. Здалося навіть, що злегковажила, згодившись очолити табір, коли є в колективі люди і з більшим досвідом, і з сильнішою волею… Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед відкритих просторів, ті маленькі корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потім їх чи й заженеш!… Одначе не відступати ж! Сама визначила свою життєву дорогу, навіть почуття жертовності ростила в собі, трудного шукала. Ось і маєш його по саме нікуди…