- За вас, Ганно Остапівно…
Марися підтримала з пафосом:
- За людину великої душі!
Відсьорбнувши вина, Степашко з іронічною міною звернувся до господині:
- Ганно Остапівно, хіба є душа?
- Був час, коли не було, зникла, - в тон йому відповіла Ганна Остапівна. - У моєї подруги навіть неприємності виникли, коли вона якось на уроці слово “душа” дала учням відміняти. До конфлікту дійшло, на захист необачної мусив стати “Робос”, так звалась тоді профспілка освітян…
- У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму “кавалірові”. - А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає…
- Здаюсь, - підняв руки Степашко. - Питання з'ясоване… Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі…
- Бо заждалася, - сказала Ганна Остапівна. - Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір… Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав… Або десь на операції - хуліганчат ловить…
- Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собі таке заняття - ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде…
- Все може бути, - мудро посміхнулась Ганна Остапівна.
- Учені вже нібито виявили в мозкових півкулях центр, що керує людською агресивністю, - вів далі Степашко. - Головне було виявити цей загадковий центр, а далі буде простіше: таблетками збиватимуть агресивність…
- Не вірю в таблетки, - сказала Ганна Остапівна. - Вірю в інше… До речі, поздоровте й Марисю Павлівну: її призначено начальником літнього табору, він буде зватися “Бригантина”…
- Вітаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирішено: капітаном “Бригантини” саме й мусить бути така сувора особа.
- Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапівна. - Така вже порода. Одна з її землячок колись навіть Оттоманською імперією правила… Ну, а цій дісталося зборисько маленьких піратів…
- Вам жарти, - зітхнула Марися, - а мене тривога не покидає: як я їх утримаю? Адже це буде щось схоже на повітряний замок, і мури будуть із самого повітря… Може, першого дня всі кинуться врозтіч, хто куди?
- Повиловлюєм, - усміхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально.
- Були колись мінезінгери, - сказала після мовчанки вона, - мандрівні філософи, бурсаки, вічні студенти бродили по всій Європі… Славний лицар Дон-Кіхот роз'їжджав по світах на своїм Росінанті… Один наш колега теж мріє про таке… А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подібне, звершити сучасний лицарський маршрут?
- У наш час, Марисю, Дон-Кіхот неможливий, - переконано заперечив Степашко.
- Чому?
- Як особа без певних занять, був би він затриманий негайно. Та ще й дістав би по відповідній статті “за систематичне бродяжництво”… Світ, Марисю, розмірений, задокументований…
Марися звикла до його жартів у такому дусі, буває він часом дотепний, а зараз… У його відданості вона не має сумніву… Та чи тільки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, ніби до того воно і йдеться, тільки все ж випадковість, неповнота почувається в їхніх стосунках, якимись прісними вони здаються Марисі… Видно, він це розуміє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученість, і в його залицяннях є мовби доля гіркоти…
Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кіно. Тільки треба вирішити - куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в містечко льотчиків, щоправда, це далеченько в степу… Саме цього несподівано навіть для себе й забагла Марися:
- До льотчиків!
Степашко не заперечувані',
- Приймається.
Ганну Остапівну радувало, що вони швидко дійшли згоди.
- Їдьте, їдьте… Оце, друзі, тільки й вашого. Життя, воно дуже коротке і так летить - із швидкістю світла чи й ще швидше…
Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потім прогуркоче він мимо спецшколи, - не могла Марися відмовити собі в задоволенні на ракетній швидкості джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як він ставиться до таких її “правопорушницьких” поїздок. Ось і мур, побілений вапном, біля прохідної арки сріблиться акація у важкому цвіті, аж на каміння муру кладе свої розімлілі кетяги… Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохідній стоїть інший вартувальник, мало знайомий Марисі.
- Що там? - запитала Марися Павлівна, коли водій пригальмував мотоцикла.
- Та нічого, - схмура відповів вартовий. - Тільки Бугор та Кульбака побились…
І коротко розповів: чистили на кухні картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипів - хіба їм довго? - і ножем наосліп пошпурив… Крізь сорочку в плече загнав, довелося укол давати…
- А за що ж завелись? - Марися зіскочила з мотоцикла.
- Та хіба їх розбереш… Матір той Кульбачину нібито непоштиво обізвав, чи що… А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу…
Марися обернулася до свого “каваліра”:
- Їдь. Я залишаюсь.
І на очах сторопілого Степашка її маленька постать швидко зникла у дверях прохідної.
Глава XXIV
“Гальма не відрегульовані”- ще й так про них кажуть. Реакції в таких на все блискавичні: йдуть, марширують по двору, пісню горлають, а тільки хто ненароком на п'яту передньому наступив, - враз обертається, і вже затуляй обличчя… Лясь! лясь! і далі пішли, співають.
Так і в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим більше, що Бугор під тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останній нахаба: навіть у вічі не бачивши Порфирової матері, дозволив собі відгукнутись про неї брутально… Ну й дістав по заслузі.
За кілька днів по цьому, коли радісно збуджені школярчата їхали в радгосп на роботи, обидва забіяки, ніби нічого між ними й не було, вже сиділи в кузові поруч, і Кульбака навіть підспівував, коли Бугор затягнув своєї безглуздої:
Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспні сади, що вже ждуть їх не діждуться… Зустрів їх не карликовий сад і не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, - зустріли хлоп'ят могутні черешневі вежі, що вільно вигналися в небо й зажеврілись уже купами ягід по верхах, горять, як при світлі вранішньої зорі… Високо? Так це ж і добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме… Хлопцям випало таке щастя. Тільки зарум'янилась “тавричанка” та “рання мелітопольська”, директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи:
- Виручайте!…
І ось вони тут. Швидко розподілились, втямкували що і як - і за роботу. Черешню їж, скільки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч і відро її з'їси - живіт не болітиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай!
Кульбака, що перед цим відзначився на полотті гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спеціальному стенді: “Гостри сапу звечора! Хай вона буде гостріша за твої власні зуби”), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще більше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму і на вечірній лінійці стояв правофланговим, хоч ростом і не найбільший. Бо заслужив, трудився на совість!